• – Доню, візьми яблука, вони дуже смачні, – усміхаючись беззубим ротом, промовляє бабуся Зоя, простягаючи мені жовтобокі плоди. – Я усіх пригощаю, бо не маю зубів, щоб їх їсти. З мене досить того, що тут дають.

Якось незручно було брати ці маленькі дарунки від 91-річної жінки, котра волею долі змушена доживати свій вік не у рідній домівці серед близьких, а у казенних стінах разом з такими ж самотніми, як і сама. Але не взяти теж не могла, боялася образити. Бо дуже вже щиро намагалась поділитись зі мною тим, чим мала.  Бабуся Зоя – найстарша тут, у розмові зізнається, що не пам’ятає року свого народження, але те, що народилася 14 квітня, знає достеменно. Крім неї, у Володимир-Волинському відділенні стаціонарного догляду та постійного проживання перебуває ще 14 осіб. Це – одинокі жінки і чоловіки, котрі потребують турботи. У кожного з них свої історії життя, у яких червоно-чорними нитками переплелися радість і печаль, злети і падіння. Та от кульмінація в усіх одна – самотня старість.

Тут  тепло і затишно, у кожній кімнаті – ікони, у їдальні – найбільша, на якій зображений Святий Миколай. У невеличкому холі дві жіночки дивляться телевізор. З однією з них, 84-річною Лідією Піддубною , починаю розмову. Ця тендітна сивочола пані розповідає про своє життя, і зізнається, що воно було не досить прихильним до неї. Народилася і виросла у Володимирі, у 1960 році виїхала до Кривого Рогу, вийшла заміж, та з чоловіком не склалося. Єдиний син, який мав би бути опорою на старості літ, помер. Залишившись одна у чужому, хоча й прожила немало там, місті, засумувала за рідним Володимиром. Племінники допомогли з переїздом, але з часом здоров’я стало підводити. Так опинилась у терцентрі, де живе вже третій рік. Хоч і не дома, та перебуванням у відділенні задоволена. Каже, чуйний персонал, хороша директорка Олена Миколаївна, 5-ти разове харчування та цілодобовий догляд. Що ще потрібно у її віці? Потім, скрушно зітхаючи, додає: «У мене на цьому світі нікого не залишилось, тож  більше не має чого втрачати. Потрібно дякувати Богу за те, що маю. А тут добре, дівчата хороші, чуйні, привітні».

 

Її сусідка, 89-річна Христина Панасівна, переїхала у відділення вісім місяців тому. Про себе розповідає мало. Каже, за життя важко напрацювалась і набачилась, бо й війну пережила, і ліс доводилось рубати, і льон ткати, і ще багато чого робити. Батьків вже давно немає, а сестра, котра доживала віку у тому ж терцентрі, перед смертю, ніби, напророкувала, що і її така доля не мине. Має племінників бабуся, каже, що приходять інколи, але рідко, бо зайняті.

ЇЇ звати Софія Олександрівна, хоча усі називають бабусею Зоєю. Ця сивочола, маленького зросту жінка тут старожил. Сусідки по кімнаті розповідають, що і частушки їм співає, і вірші читає. Не дає нікому сумувати. Народилася у далекому 1926 році у Польщі. У 1939-му разом з батьками та сестрою і братом була змушена покинути рідний дім і виїхати Україну, де її, та інших переселенців у вагонах вивезли на Сибір. У 50-ти градусний мороз вони ледь не загинули, але знайшовся добрий чоловік, котрий поселив їх у хліві, бо вдома не було де. Але й за це вони залишились вдячні йому. Далі був Казахстан, де прожили шість років, після чого повернулись на Волинь і оселились у Локачинському районі. Заміж Софія Олександрівна так і не вийшла, дітей не народила. Хоч і не пам’ятає року свого народження, проте не забула казахської мови, яку вивчила, коли жила у далекому краї. Запевняє, може вільно розмовляти, і на підтвердження своїх слів заговорила на ній. Напівжартома, хоча у голосі відчувається нота смутку, чи то саму себе, чи мене запитує, чому так довго живе? Бо ж уже не бачить, і не чує, але ноги носять.  А потім бере яблука і, усміхаючись, протягує мені.

 

Серед мешканців відділення, здебільшого, люди, котрі все життя  пропрацювали різноробочими. Та є й творчі особистості, зокрема, художники. Віталій Марцинюк – один із них, бо ще є жінка, але вона відмовилась розмовляти. Чоловік погано говорить, і не всі слова вдається зрозуміти. Однак з почутого дізналась про те, що працював у педколеджі ім. Кримського вчителем малювання. Та життя повернуло так, що тепер змушений доживати віку у терцентрі. Каже, що добре йому тут, але сумує за домівкою.

Наймолодша у цьому закладі – 50-річна паралізована жінка.

 

Хоча, як розповідає директор Володимир-Волинського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних) послуг Галина Борис, у відділення приймають з 18-річного віку.

– Загалом, у територіальному центрі функціонують три структурні підрозділи: відділення соціальної допомоги вдома; відділення інноваційних та соціально-побутових послуг; відділення стаціонарного догляду для постійного проживання розповідає Галина Леонідівна. –  Торік  відділенням соціальної допомоги вдома взято на облік 286 осіб не здатних до самообслуговування у зв’язку з частковою втратою рухової активності, які потребують сторонньої допомоги, надання соціальних послуг у домашніх умовах згідно з медичним висновком. У даному відділенні працює 26 соціальних робітників. Крім того, ними здійснюється обслуговування громадян похилого віку, інвалідів, які не здатні до самообслуговування, але мають рідних, зобов’язаних забезпечити їм догляд і допомогу. Варто зазначити, що такі послуги є платними. У відділенні інноваційних та соціально-побутових послуг налічується 780 осіб. Тут надають інформаційні, соціально-педагогічні та соціально побутові послуги. Соціальний педагог згуртовує людей, стимулює їх до розвитку різнобічних інтересів, організовує дозвілля і активний відпочинок. При відділенні функціонує «Університет ІІІ віку», в якому на семи факультетах навчається близько ста слухачів. До слова, це найактивніша категорія осіб, яка не дає нам розслаблятися і спонукає до нових звершень. І третє – відділення стаціонарного догляду та постійного проживання. Тут знаходяться ті, у кого немає рідних, і вони не здатні себе обслуговувати.   В основному, це одинокі люди, які обслуговувались вдома соціальними працівниками, і згідно висновку лікарсько-консультаційної комісії закладу охорони здоров’я потребують постійного стороннього догляду. Зараз у відділенні перебуває 15 таких осіб, вікова категорія яких – від 50-ти до 91 року.

 

Звертаються ще люди, але у нас немає можливості прийняти більше, оскільки відділення розраховане на 15 ліжкомісць. Серед таких, – чоловіки похилого віку, котрі мають дітей, але протягом життя не проживали з ними і відмовлялись сплачувати аліменти. Тепер вони шукають притулку. Але згідно закону ми не можемо взяти їх на безоплатний догляд, адже вони не рахуються одинокими.

Догляд за цією категорією осіб потребує не тільки професійних навиків, а й певних особистих якостей. Тож при відборі персоналу найперше перевагу надають фахівцям з бажанням працювати. Кожен, хто приходить сюди, знає, на що йде. Адже робота полягає у спілкуванні та догляді за людьми похилого віку. Тому крім професійних якостей, не останню роль відіграють і особисті: чуйність, турбота, терплячість, розуміння. У відділенні працює тринадцять чоловік, це кухарі, молодші медичні працівники, є психолог, котрий проводить бесіди. Спочатку її плутали з психотерапевтом і неохоче йшли на контакт, а тепер з нетерпінням чекають на неї. У кімнатах проживає по кілька чоловік, тож не  завжди знаходять взаєморозуміння між собою.  Інколи доводиться переселяти через те, що не можуть знайти спільної мови. Трапляється, що переселення відбувається через хвороби.

– Варто додати, що стан матеріально-технічної бази за останні роки кардинально покращився. Нам вдалося провести реконструкцію приміщення, перекрити дах, утеплити та оздобити фасади, – продовжує ділитися Галина Леонідівна. –  За два останні роки на ці роботи було використано майже мільйон гривень. У планах проведення благоустрою території. Усім необхідним відділення забезпечене, та хотілося б, щоб було більше телевізорів. Бо на сьогодні їх лише два. Люди, котрі прикуті до ліжка, не мають можливості його дивитися.

 

На запитання, чи навідується хтось до мешканців центру, Галина Борис відповідає, що це відбувається вкрай рідко, і йдуть не до всіх. Утім частими гостями є учні гімназії Цинкаловського які приходять зі своєю програмою. А ось релігійні свята відзначають за усіма традиціями, щоб самотні люди  відчули себе у домашній атмосфері. На державні з привітаннями та подарунками приходять представники місцевої влади та благодійники. Насамкінець пані Галина додала, що вони роблять усе можливе, щоб люди, котрі волею долі зустріли старість у цих стінах, відчули тепло і турботу.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!