Сюди щодня приходять із болем та слізьми ті, хто втратив рідних або близьких, аби зареєструвати смерть і отримати послуги з організації поховання. Люди, котрі працюють у такій сфері, волею долі майже щодня змушені переживати чужий біль. Здавалося, це їхня робота, до якої з часом звикаєш, однак, запевняють вони, до такого звикнути не можливо.

У Володимир-Волинському комунальному підприємстві «Ритуальна служба» працює сім чоловік, з яких четверо – прибиральники кладовищ. Його директор, Олена Вавринюк, на цій посаді віднедавна. Зізнається, праця не з легких. Принаймні, у психологічному плані. Бо не можна звикнути до біди, нехай і чужої. А коли зустрічаєш людей, які йдуть до тебе з нею чи не щодня, починаєш сприймати її, як свою.

– Ніколи навіть подумки не могла уявити, наскільки це важко, – говорить пані Олена. – Адже кожен, хто переступає поріг «Ритуальної служби», потребує особливої уваги і підтримки, і нам доводиться підбирати слова, щоб заспокоїти людину, та допомогти у вирішенні питань, що стосуються поховання. Не завжди це вдається, зважаючи на стресовий стан і ті емоції, що передаються і нам.

Окрім реєстрації смерті, підприємство надає послуги з бронювання місця поховання, копання могил, займається благоустроєм кладовищ. Якраз зараз проводиться обрізання дерев на Ладомирському цвинтарі. Це досить складно, адже вони не тільки старі і високі, а й знаходяться між могилами, куди не під’їде жодна техніка. Тому такі  роботи виконують верхолази. Вже вдалося обрізати більш ніж 400 дерев, залишилось 108.

– Працюємо майже без вихідних. Нерідко трапляється, що й на великі релігійні свята доводиться виходити на роботу, – продовжує розповідати Олена Вавринюк. – Адже смерть не питає: коли і кого забирати? Тому і Великдень, і Різдво інколи стає робочим днем. Крім вищевказаних обов’язків додаються й інші. Зокрема, прибирання могил. В окремих випадках до нас звертаються люди, котрі виїжджають з країни,  і просять доглянути за місцем поховання рідних у період їхньої відсутності. З ними заключаємо договір. Також проводимо перепоховання. Інколи привозять урни з прахом померлого, і хоча православне християнство проти кремації, наш обов’язок  – допомогти рідним з похованням.

Багато нині розмов точиться навколо усипальниці, яка будується на Федорівському кладовищі. Олена Вавринюк розповідає, що її зводить місцевий мешканець. Біля неї має бути капличка, де зможуть здійснювати молитви представники усіх релігійних конфесій. І додає, що кількість родинних склепів в Україні останнім часом зросла. Не могли обійти тему виділення земельної ділянки під територію нового кладовища, оскільки місця на старому стає дедалі менше, а кількість могил зростає чи не щодня. Як зазначає пані Олена, на сьогодні їх налічується близько 14 тисяч. Це майже третина Володимира. Статистика не втішна, беручи до уваги, що перше поховання відбулось у 1984 році. Гіркоти додає і те, що категорія померлих останнім часом помолодшала. Так, за рік працівники «ритуальної служби» реєструють до півтисячі смертей.

Зі слів працівниці Ганни Кушнірук, за плечима котрої більше сорока років роботи у комунальній сфері, найважчими видались 2014-2015 роки, коли доводилось ховати загиблих військовослужбовців. Перед очима й досі 16 трун, які відправляли на Схід після трагедії у Волновасі. За деякими бійцями доводилось їхати на Донеччину. Не можливо було дивитись без сліз на зовсім молодих хлопців, які так рано пішли з життя. Та попри те, найважче  було повідомляти їхнім дружинам і матерям про загибель. На жаль, у багатьох випадках ця функція лягала на плечі представників міської влади та працівниць служби.

Смерть близької людини є не тільки сумною подією для її рідних, а й доволі витратною, адже поховання нині обходиться у чималу суму. Однак і до цього кожен підходить по-різному. Хтось віддає останню копійчину, щоб провести небіжчика в останню путь якнайкраще, інший – навпаки вважає, що тому все одно, і намагається аби як відбути похорон. У приклад працівниці служби приводять колишніх вихованців інтернату, які з особливим трепетом ставляться до поховання батьків. Чого не скажеш про деяких дітей, котрі зростали у достатку, а коли прийшов час провести в останню путь  неньку чи батька, не можуть порозумітися між собою, хто і за що буде платити.

Насамкінець запитую у працівниць ритуальної служби звідки вони черпають сили, для того, щоб щодня переживати чужий біль?  «Їх дає Господь», – кажуть жінки.

Жанна БІЛОЦЬКА.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!