Коли їхала у Радовичі до батьків героя Станіслава Потапчука, котрий загинув 26 серпня 2014 року на Сході України, продумувала усі варіанти подальшої розмови з ними. Хоча і минуло три роки з дня смерті сина, біль, який закарбувався у їхніх серцях, не вщух, і вже ніколи не вщухне. Бо немає більшого горя для матері і батька, ніж іти за труною своєї дитини. А коли щодня дивишся на її могилу, яка знаходиться майже за вікном, можна зійти з розуму. Тож зайвий раз тривожити їх не хотілося. Але робота журналіста нерідко змушує заглядати у найпотаємніші куточки душі, нехай і зболеної. І поки автобус польовими дорогами віз у село, думала, з чого починатиму розмову.

На доглянутому обійсті у чорній хустині мене зустріла мама загиблого – Людмила Йосипівна, чоловік Володимир Васильович якраз погнав корову на пасовище. Запросила у вітальню, де одразу в око впав портрет Стаса. На мене дивився молодий вродливий юнак. Поруч  лежали цукерки і стояла свічка. На столі – купка світлин, де він усміхнений,  щасливий, і … живий. Тремтячими руками вона перебирає їх і не може стримати сліз, вдивляючись у рідне обличчя.

– Мені й досі не віриться, що його нема. Здається, відчиняться двері і зайде мій Стасик, – говорить Людмила Йосипівна. – Ми його так чекали! Щодня, відколи їх з полігону перекинули на Схід, молилася і просила Бога, щоб повернувся живим. На той час вже були перші втрати, і моє серце весь час було не на місці. Як виявилось, не дарма.

Військовослужбовець 51-ї ОМБр Станіслав Потапчук народився у Володимирі-Волинському. Однак у школу вже пішов у Радовичах, де народились батьки, і куди переїхали згодом. У сім’ї, крім нього, є старший син Вадим. Батько працював, як тепер кажуть, у ближньому зарубіжжі. Мама трудилась на різних роботах, та здебільшого була домогосподаркою. Навчався  хлопець непогано, високих оцінок не хапав, але й задніх не пас у школі. У класі його любили і поважали однокласники, бо був веселим, щирим і компанійським, а вдома – справжнім помічником. Пані Людмила у розмові зізнається, що маючи такого сина, і доньки не потрібно: уважний, слухняний, працьовитий.

– Коли вирішив підписати контракт із ЗСУ, я спочатку відмовляла. Хотіла, щоб знайшов роботу у цивільному житті, – говорить Людмила Йосипівна, витираючи хустинкою очі. – Але він обрав військо. Казав, все одно мусить відслужити, хоча б для того, щоб мати військовий квиток. Бо хто знає, як доля складеться, а з ним легше роботу потім можна знайти. Та й батько змалку вчив, що справжній чоловік має спробувати армійської каші. Службу проходив у пожежному підрозділі, запевняв, що подобається, бо потрапив у хороший дружній колектив. Паралельно навчався в університеті Лесі Українки. З часом  змирилась з його вибором. Хто ж знав, що за кілька років йому, та іншим таким як він, хлопцям, доведеться піти воювати. Коли розпочалась перша хвиля мобілізації, з нашого та сусіднього села мобілізували близько десяти  чоловіків. В основному, це була молодь. Сільська рада кожному виділила по 2 тисячі гривень на бронежилети, а про нашу дитину  чомусь «забула». Виходить, коли він у війську, то нехай його воно й  забезпечує. А яке тоді було забезпечення? Йому вже згодом волонтери дали бронежилета, а спальний мішок та все інше сам купував на гроші, які ми висилали. Нам було дуже боляче, що до нашої дитини так поставились. Утім, коли  загинув, та ж сільська рада виділила тисячу гривень на поховання. Але чоловік не взяв.

Додому Стас телефонував щодня, запевняв, що все добре, і незабаром приїде. Єдиний і останній раз був після Великодня, коли закінчились навчання на Рівненському полігоні. Незадовго до загибелі дзвонив і казав: «Як не у серпні, то у вересні обов’язково повернусь». І таки повернувся… у труні.  Не відпустили хлопця і на захист диплому, командир, котрий був з мобілізованих і, на жаль, потім загинув, відмовився давати відпустку. Ходили чутки, що хтось з бійців поїхав додому і не повернувся. Тож той більше не хотів брати на себе відповідальності. І як батьки не добивалися, щоб сина повернути хоча б закінчити навчання, усі намагання були безуспішними. Ситуація на Сході загострювалась, точкою неповернення став Іловайський котел, у якому загинуло кілька сотень чоловік. Рідні, чиї близькі знаходились на Донбасі, і не давали про себе знати, кинулись штурмувати військкомати і військові частини.

– Стас зателефонував 26 серпня о сьомій ранку і повідомив, що з ним все гаразд, і дасть про себе знати згодом, однак більше ми його не чули, – продовжує розповідати батько Володимир Васильович. – За деякий час я дзвонив йому, але слухавку взяв  товариш. Достовірної відповіді, як телефон Стаса опинився у нього, і де він сам, не почув. Як і не дізнався, як загинув. Ті, хто з ним був, – мешканці з інших міст, деяких було важко поранено. Один з хлопців розповідав, що син помер у нього на руках. Різні вказувались і населені пункти, де загинула наша дитина. Дехто говорив про Хрящувате, інші запевняли, що це була Новосвітлівка. З почутого відомо лишень, що Стас разом з кількома товаришами піднявся сходами на один із заводів, ніби у розвідку, де й отримав смертельне поранення.

Людмила Йосипівна розповідає, що напередодні трагедії у неї на душі було неспокійно, якась невідома тривога закралась у серце і не покидала ні на хвилину. Достеменно не пригадує, але якоїсь ночі прокинулась від того, що уві сні почула слово «морг». До ранку не могла зімкнути очей, у голову лізли різні думки, які вона намагалася гнати геть. Бо була упевнена у своєму Стасику, і навіть вірити не хотіла, що з ним може щось трапитись погане. На Успіня, як і більшість сельчан, пішла до церкви. Однак помітила, що вони якось дивно на неї позирали. Каже, між людьми вже ходили чутки про те, що хлопець загинув, але ніхто не наважився їй про це сказати. Наступного дня, не дочекавшись дзвінка від сина, поїхали з чоловіком у Володимир. У військовій частині жодної інформації їм не надали, ніхто нічого не знав про його долю. Тоді вони звернулись до волонтерів, котрі згодом і повідомили страшну звістку, а потім допомогли доставити тіло.

В останню путь проводжали  Станіслава Потапчука на третій день осені усім селом. Як і обіцяв, повернувся у вересні, коли дозріли яблука. Мама і досі не може повірити у його смерть, бо ховала сина у закритій труні. Та попри пережите, більшого болю додає те, що цвинтар знаходиться через дорогу. Щодня, прокидаючись і лягаючи спати, змушена дивитися у бік, де вічним сном спочиває її кровинка. А ноги самі несуть її до неї…

Станіслав Потапчук указом Президента України  нагороджений орденом ІІІ-ступеня “За мужність”, а також відзнакою командира 14-ї ОМБр Олександра Жакуна посмертно. Йому присвоєно звання “Почесний громадянин Іваничівського району” із врученням нагрудного знаку.

Жанні БІЛОЦЬКА

 

 

 

 

 

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!