Майже щодня у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії відбувається боротьба зі смертю. На жаль, не завжди її вдається виграти. І кожна поразка є болючою для медиків. Про те, як працюється людям у білих халатах в екстремальних умовах? З якими діагнозами найчастіше потрапляють пацієнти? Про це та  інше у розповіді із завідуючим відділення Олегом Ємчиком.

– Олеже Богдановичу, очолюване вами відділення – це  своєрідний бійцівський майданчик, де постійно триває боротьба за людське життя. Що відіграє ключову роль у ній?

-У першу чергу – професіоналізм наших медиків, котрі цілодобово несуть чергування, беруть участь в операціях, проводять реанімаційні дії, працюючи в екстремальних умовах.  Однак, не менш важливу роль відіграє й технічне оснащення. Оскільки воно допомагає глибше оцінити стан людини, промоніторити функції організму, відстежити загрозу життю і підтримувати життєдіяльність.

– У якому воно стані?

– У непоганому,  як для лікарні такого типу. Воно у нас найкраще найкраще на Волині. Однак, усяка апаратура має свій термін придатності, утім числі і наша. І деяку варто оновити, але поки доводиться працювати на тому, що маємо.

  З якими діагнозами найчастіше потрапляють до вас?

-Перші у такім переліку – серцево-судинні захворювання, інсульти. Далі йдуть травми, політравми, коли задіяні декілька ділянок тіла і люди потрапляють до нас у стані травматичного шоку. Ну, і на жаль, багато так званих «рукотворних хвороб», які люди самі спричиняють. І майже усі вони  пов’язані з вживанням алкоголю. Звідси цироз, судоми, алкогольні психози. Крім того, оковита призводить до суїциду, травм різного ступеня важкості, ДТП з важкими наслідками тощо.

У медицині трапляються випадки, коли безнадійно хворі повертаються з того світу. Чи було у вашій практиці подібне?

– Результат лікування залежить і від самої людини. Інколи спостерігаються випадки, коли проходять лікування два пацієнта з однаковими діагнозами. Один оптимістично налаштований на одужання, інший у нього не вірить.  Тому й шанс вижити випадає лише тому, хто хоче жити. У нашій практиці дива не траплялось. Хоча інколи дуже хотілось.

– Побутує думка, що під час клінічної смерті людина реагує на все, що відбувається навколо неї, хоча її чуттєві функції відсутні. Деякі пацієнти, прийшовши до тями, розповідають про світло у кінці тунелю.  

– З усіх пацієнтів нашого відділення, котрі знаходились у стані коми, і яких вдалося повернути зі збереженою свідомістю, жоден про подібне не розповідав. Однак у літературі описано немало окремих випадків. Також тривають дискусії навколо цієї теми і проводяться певні дослідження. Але остаточної відповіді, що насправді відбувається з людьми у такому стані, поки ще ніхто не дав.

  На одному із семінарів від нашого колеги дізналися про спеціалізовану клініку в Англії, де проходять лікування такі пацієнти. Методика, яку застосовують у цьому закладі, полягає у приділенні максимальної уваги хворим. Зокрема, персонал та рідні ведуть розмови із ними, читають їм книги… Є випадки, коли пацієнт повертається до свідомості і повторює фрази, які «чув», перебуваючи у комі.

– Багато хворих перед хірургічним втручанням бояться не так  операції, як наркозу, говорять про його шкідливість. Чи виправдані такі побоювання? І скільки є методів анестезії?

– Як методів, так і самих препаратів анестезії є велика кількість. Зокрема, місцева, реґіонарна, загальна (внутрішньовенна, зі штучною вентиляцією легень, інгаляційна, газова та ін). Для кожного пацієнта підбираємо її індивідуально, оскільки кожне оперативне втручання потребує певної ділянки знеболення. Також беруться до уваги супутні патології. Анестезія – це грандіозна відповідальність за життя людини, і під час операції воно практично знаходиться у руках анестезіолога. Ніхто не знає, як відреагує організм на неї. Ми весь час, поки триває операція, тримаємо руку на пульсі і знаходимось поруч, щоб за необхідності блискавично зреагувати і не допустити непередбачуваних ситуацій. Щодо шкідливості, можу сказати, що є люди, котрі за своє життя переносять десятки анестезій, і якихось наслідків від цього не спостерігається.

– На що звертаєте увагу під час підготовки до операції?

– У першу чергу – на основне захворювання, з приводу якого чекає операція. Якщо хворий оперується в плановому порядку, то при необхідності проводять лікування супутніх захворювань, санацію порожнини рота. З’ясовується і оцінюється психічний стан, алергологічний анамнез, уточнюється, чи переносив пацієнт у минулому операції і наркоз. У випадку, коли присутній алергійний анамнез, алергійні реакції на місцеві анестетики, проводяться проби, він перевіряється на індивідуальну чутливість до місцевих та загальних анестетиків. Також враховується оцінка загального стану пацієнта, важкості хвороби, вікова категорія. Коли це ургентне втручання і є загроза життю, ми проводимо анестезію по життєвих показниках.

– Який випадок з вашої практики запамятався вам найбільше?

– Чесно кажучи, коли починав працювати, пам’ятав кожного пацієнта, котрий потрапляв до нас. Оскільки з багатьма станами зіштовхувався вперше. Та коли за рік у відділенні лікується по 600 чоловік і проводиться близько  800 наркозів, важко виділити окремий випадок. Але трапляються надскладні.

– З усього сказаного вами, напрошується висновок, що робота лікаря-анестезіолога – це постійний адреналін. Як можна звикнути до цього?

– Це практично неможливо, адже на кону стоїть людське життя, і серйозні рішення, від яких воно залежить, потрібно приймати у найкоротший час. Не вірю, що можна звикнути до смерті, до трагедій у родинах, до того, що молода людина внаслідок нещасного випадку за секунди стає інвалідом. Інколи сльози ковтаємо, коли щось не вдається. Ми не боги, і не можемо усім допомогти і всіх поставити на ноги, хоча дуже цього хочемо і робимо усе можливе. І не варто вірити тому, хто каже, що він звик до подібних ситуацій.

– Чому все ж таки обрали цю професію?

– Я виріс у сім’ї лікарів. А взагалі у нашій родині близько трьох десятків медичних працівників різних спеціалізацій. Серед них є і зі вченими ступнями, і Заслужений лікар України – мій дядько, колишній головний лікар  рай лікарні Ярослав Ємчик. Зростаючи у такому середовищі, навіть не розглядався інший варіант. Це була моя мрія дитинства, і дякуючи Богу, вона здійснилась.

– Чи вистачає працівників?

– Відділення, у якому шість ліжок,  укомплектоване на сто відсотків. Це – 7 лікарів-анестезіологів та медсестринський персонал. Але бувають моменти у роботі, коли хтось іде у декретну відпустку, хтось на пенсію, та й навантаження на працівників величезне. І чесно кажучи, рук медсестер бракує. Окремо хочу сказати кілька теплих слів про  наш колектив. Усі працівники є не лише висококваліфікованими спеціалістами, а й людьми з великими серцями. Повірте, виконуючи свої професійні обов’язки, роблять це за покликом серця. Хтось може заперечити і сказати, що за свою роботу отримують гроші. Але усі знають, якою є заробітна плата у медиків, однак не усі розуміють, яке навантаження на них лягає. І я жодного разу не чув від них скарг, не зважаючи на те, що працюють на виснаження, як фізичне так і емоційне. Буває, що на початку зміни у палаті знаходиться два пацієнта, а вже наприкінці – відділення переповнене. І біля кожного ведеться цілодобове чергування. Загалом, кожен працівник відділення перебуває у режимі постійного очікування, адже у будь-яку хвилину можуть привезти хворого або кілька постраждалих у ДТП. І від того, наскільки оперативно і професійно будуть проведені реанімаційні дії – залежить їхнє життя та здоров’я.

Жанна БІЛОЦЬКА

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!