Де зараз люди із середніми або мінімальними статками купують одяг та взуття? Ні, не в модних бутіках та ринках, а в євросекондхендах. У Володимирі-Волинському їх налічується зо два десятка. Якщо не більше. Колись у місті відкривалися банки та бари, то тепер на їх місце приходять аптеки та секонди. По-перше, бізнес прибутковий, а товар не залежуєтся.
Про аптеки піде окрема розмова. Десь згодом. Нині є бажання поговорити про магазини, де одягаються усі – від малого й до старого. Навіть та молодь, яка надто вибаглива до свого зовнішнього вигляду. Більше скажемо, у день оновлення товару, як вказано на їх вітринах, стоять черги під дверима задовго до відкриття. Саме на одному із таких оновлень нам довелося побувати.
Враження не для людей зі слабкими нервами. Зали повнісінькі людьми, які хапають вішаки з товаром, складаючи їх на руку цілими стосами. Порпаються у корзинах із білизною та шкарпетками. Потім скидають все в кучу та починають перебирати. Відразу ж міряють на залі, не доходячи до кабінок. Бо може хтось із цієї кучі щось та видьоргне собі. Продавці сваряться та пильно вдивляються у таких оптових покупців, бо трапляються випадки крадіжок. Не дивно, що у магазинах понатикані відеокамери, які слідкують за усім процесом. А біля кабінок для примірки стоять продавці та рахують увесь одяг, який заносять міряти. Їх можна зрозуміти, але це надто принижує гідність людини.
Звісно, ціни на вживаний товар також є різні. Новий із етикетками або брендовий одяг коштує в межах 450 гривень за кіло. Вже потріпаний – від 185 до 12 залежно від дня тижня. Тому й беруть мало не мішками товар з Європи. Дехто метикливий навіть намагається ще щось перепродати. А чому б ні?
Але нині мова не про це. Хочеться наголосити, що така кількість магазинів говорить про те, що у людей немає достатьно коштів на нові речі. Повальне безгрошів’я є тим лакмусовим папірцем, який диктує попит на європейське ганчір’я. Якщо придивитися, кожний другий одягається у «євробутіку», бо заробітки вже не дозволяють придбати навіть найнеобхідніші продукти. Особливо у ти сім’ях, де є діти. То кого ж ми дуримо, коли звітуємо перед світом про заробітні плати, які не витримують жодної критики?
Коли читаєш про вимоги МВФ під час подачок у вигляді траншів, диву даєшся. Перед одним траншем- вимагали підняти тарифи. Перед другим – пенсійний вік. Перед третім – підняти ацизи на цигарки та горілку. Перед четвертим – продавати землю. От тільки чому МВФ не вимагає довести рівень життя до хоча б найбіднішої європейської країни? Щоб ми не порпалися у європейських смітниках та не доношували речі якогось синьора чи фрау. Але де ж тоді Європа подіне оті тонни ганчір’я, яке завозиться до України?

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!