У травні 2014 року Володимир уперше почепив траурну стрічку, в знак туги за загиблими земляками – військовослужбовцями 51-ої ОМБр – Леонідом Полінкевичем, Миколою Бондаруком та Віталієм Ліщуком.

Сталася ця трагедія на Донеччині, неподалік міста Волноваха. У деяких інтернет-довідниках ця трагічна подія згадується як «Бій під Волновахою». Проте, ті хто вцілів після того випадку, кажуть що це був не бій, а справжня бійня. Терористи, за наводкою місцевих посібників, попросту розстріляли неготових дати їм відсіч солдат української армії.
Біля двох десятків трун із загиблими під Волновахою доправили військово-транспортними літаками АН-26 до Рівного. Там героїв пронесли живим коридором і доставили на полігон, де вони кілька тижнів тому проходили військову підготовку. У командира 51-ої окремої механізованої бригади Володимира Яцківа прямо біля трапа літака стався серцевий напад. Його доправили в реанімацію. Саме командира високопоставлені генерали звинувачували у загибелі волинян.

Навіть військові ледве стримували сльози. Зате материнський плач і голосіння стримати було неможливо…

Миколу Бондарука ховали всім містом і селом. Провести в останню путь молодого парубка прийшли володимирчани та зарічанці. Люди плакали, сльози втирали та між собою промовляли, що немає страшнішого лиха ніж ховати дітей, немає нічого гіршого, коли смерть так невиправдана…

Нині історія Миколи майже така, як і більшості хлопців, котрих забрала неоголошена війна: мобілізували, пішов захищати, виконував завдання, героїчно загинув… Проте є одна болюча відмінність – Микола Бондарук, солдат-кулеметник 3-го механізованого батальйону 51-ї окремої механізованої бригади, був у числі перших загиблих на Сході воїнів, яких оплакувала країна, Волинь, рідні та близькі.

5 квітня 2014 року Миколі виповнилося 23 роки. Через кілька днів парубка викликали у військкомат і мобілізували.

Хоча Микола родом із Заріччя, проте до школи ходив у Володимир, пізніше продовжив навчання у агротехнічному коледжі, потім і працювати пішов на одне з місцевих підприємств. Хто краще за матір розповість про рідного синочка? Вона ще й досі пам’ятає коли він зробив перший крок, коли сказав перше слово, коли вперше зізнався, що палко любить матусю.

Попри те, що навіть через рік біль в серці матері не вщухає, а спомин про сина щоразу терзає душу, вона з трепетом розповідає про свою кровиночку,  про свого сина та про свого героя.

– Він раніше за своїх однолітків пішов до школи. Коля був дитиною розумною та кмітливою, хоча на вигляд – маленький та щупленький. Це мене дуже бентежило. Зробили йому маленький турнік і я кажу: «Давай, сину, витягуйся, щоб ти був такий як твій друг Максим». Дуже вже переживала що буде маленьким та кволим. Але рік за роком і з мого маленького Миколки виріс справжній парубок, витягнувся, окріп.

Взагалі, розповідає мама загиблого солдата, він був дуже відповідальною людиною. Якщо скаже, то обов’язково це зробить. Зірок з неба ніколи не хапав, але у свої двадцять з лишнім років умів цінувати батьківську любов, прихильність друзів та знав ціну заробленим грошам.

– Син мало що розповідав нам про те, що відбувається у його житті, замовчував свої проблеми та плани, – продовжує свою розповідь Оксана. – Так було коли він зібрався іти служити в армію. Він просто поставив мене перед фактом, що він уже пройшов медогляд і скоро в нього призов. Я плакала кілька місяців підряд. Всі мене заспокоювали, казали, що все буде добре, скільки там тепер ті солдати служать, раз – і вже рік минув. А я все не могла ніяк заспокоїтися… Восени 2009 року його призвали на строкову службу до ЗСУ, яку Миколка проходив у Львівський 80-тій аеромобільній десантній бригаді.

Армія Миколу дуже змінила. І змінила тільки у кращу сторону. З хлопчини, який щось замовчував та чогось соромився, він переріс у підтягнутого парубка, який ділиться усім і переживає за всіх, щодня говорить як він нас усіх любить. Коли повернувся із армії, пішов на роботу, то щоранку, виходячи з дому, підходив, цілував і нагадував як сильно він любить рідну матусю. У майбутньому Микола планував вчитися далі, готувався вступати у вуз. Проте не судилося. Війна чорним чорнилом відкоректувала усі задуми та плани молодого парубка.

Звістка про смерть Миколи спочатку з’явилася у Інтернеті. Потім про це повідомили місцеву та районну владу, про трагедію почали говорити у всіх випусках теленовин. Проте, більшість володимирчан та зарічанців до останнього чекали, що інформація обновиться і з’ясується, що там – помилилися. У перші хвилини навіть рідним нічого не говорили. Але коли все підтвердилося, місто і село наче оніміли. Всі чекали, коли привезуть Миколу, стиха передаючи одне одному історію його загибелі.

– Я випадково про все дізналася. Спочатку він проговорився, що ніби на якомусь полігоні, на навчаннях, потім ще десь, але не казав, що у Донецькій області. Взагалі про своє місцеперебування відмовчувався, казав, що можуть прослуховувати. А одного разу каже: «Мам, я такий втомлений… Я дві доби не спав… Не знаю чи прийде час, коли я нарешті вже відпочину та відісплюся…», – втираючи сльози, розповідає Оксана. – Про те, що було там, на Сході, розповідав лише своїй дівчині. І то я сумніваюся, що він її у все посвячував.

У ніч перед трагедією Оксана все ніяк не могла заснути, а коли на годинку задрімала, то жінці приснився дуже страшний сон. Чорна земля, темне, похмуре небо, якесь кладовище… Від усього побачено стало враз моторошно, боязко.

– Того дня, коли все це трапилося (22 травня 2014 року) я вже з п’ятої години ранку не спала. Мені дуже хотілося зателефонувати сину, але, думаю, ще годинку-дві зачекаю, хай він ще поспить. Але довго не витерпіла і з 6-ої ранку почала набирати сина. Його номер був поза зоною. Так я телефонувала кілька годин підряд і все марно, – син на зв’язок не виходив. Почала телефонувати додому, до рідних. Спочатку мене заспокоювали, казали, що може в Колі щось із телефоном сталося, а потім і взагалі ніхто нічого не казав.

Будучи Польщі на роботі жінка побачила в новинах репортаж про розстріл військовослужбовців під Волновахою. Відео на якому було кілька тіл, що лежать замертво на полі та обгоріла техніка вразили Оксану, проте вона навіть і припустити не могла що серед тих загиблих є її рідний син.

– Того дня я ще кілька разів зв’язувалася із рідними, скаржилася що ніяк не можу додзвонитися до Колі, вони мене знову заспокоювали, казали що самі будуть до нього телефонувати. А ввечері подзвонив до мене чоловік і каже: «Треба щоб ти додому їхала», – продовжує свою розповідь жінка. – Я кажу йому, що не можу кинути тут роботу, що мене ніхто не відпустить. А він стоїть на своєму. Я питаю: «Що, з Миколою щось сталося?» Він мені: «Та ні, все з Колею нормально, їдь додому…» Я відчувала, що він щось не домовляє. Я вже ледь стримуючи сльози питаю: «Що з Колею!» « Усе з ним нормально, він просто поранений, у шпиталі лежить…Давай, збирайся додому. Там бус їде на Україну, то ми з ними зв’яжемося і водій тебе забере…» – каже мені чоловік.

Оксана одразу почала відпрошуватися у своєї польської роботодавці. Та категорично не хотіла відпускати жінку і жодних пояснень слухати теж не хотіла. Вона казала, що поранення сина – це вигадки пані Оксани, яка хоче будь-що повернутися додому. Та за кілька хвилин польська пані змінила гнів на милість і сказала Оксані збиратися, вона сама вивезе її до буса. Вже потім Оксана дізналася, що і бус спеціально по неї поїхав у Польщу і польську пані попередили, що в родині Бондаруків сталася трагедія.

– По дорозі додому в голові роїлися різні думки, одна страшніша другої. Всю дорогу мене поїли заспокійливими пігулками. Усе це не допомагало, я не могла дочекатися поки перетнемо кордон. Уже коли під’їхали ближче до кордону, почала телефонувати до мами, чоловіка, брата, доньки, подруг, аби більше дізнатися що сталося. Але ніхто не хотів піднімати трубку і щось мені розповідати. Вже коли під’їхала, бачу біля дому стоїть швидка, люди зібралися. Я одразу зрозуміла, що щось трапилося. Сиджу в бусі, підходить чоловік і каже: «Оксан, ну виходь…» Кажу, не піду, ти мене обманув… А сама починаю розуміти, що сталося щось жахливе. Далі все було як в тумані. Дорога на Ревне, зустріч літака з тілом синочка, похорони, сорок днів… Вже коли минуло кілька місяців після трагедії я почала усвідомлювати що в країні війна, що триває мобілізація, що багато молодих чоловіків та парубків не повертаються додому живими, потрапляють у полон.

Похорони – страшна церемонія, особливо, коли ховають молоду людину. А Коля був таким, про яких говорять: небо забирає найкращих. Важко було дивитися на згорьованих батьків, яким мати-батьківщина, яку пішов захищати парубок, повернула сина у труні. Нестерпно було дивитися на сльози дівчини Миколи – Іринки. Вони зустрічалися більше року, але війна навіки розбила пару, не дала прогриміти весіллю, народитися новій сім’ї та новим нащадкам.

В останню путь Миколу прийшли провести його товариші, знайомі, сусіди, представники влади, школярі, зовсім сторонні люди. Квітами устелилася дорога до сільського кладовища, сльозами вмивалася того дня земля біля горбочку де спочиватиме у вічності наш молодий і вічно усміхнений земляк – Микола Бондарук.

– Мене дуже часто запитують: як ви гадаєте хто винен у цій трагедії? Мені здається, що всі хто колись був при владі, хто нині там, – продовжує мати загиблого Миколи. – Ось скажіть, як таке може бути? В країні війна, одні – ворога бачать, воюють із ними, а інші – гроші заробляють. У нас з однієї родини мобілізували двох – сина та зятя. Ми їх в армію споряджали самі. Купували все – від шкарпеток до верхнього одягу! То як це? Моя дитина йде захищати рідну країну голіруч, босоніж, та ще й у формі купленій за власні кошти. А потім військова прокуратура заявляє, що цих хлопців знайшли просто в полі, що вони ніякої участі в антитерористичній операції не брали. Це як?

– Синочок дуже часто мені сниться, – розповідає Оксана. – Ще ми не знали, що Наталка при надії, а наснився Миколка і каже, що в сестрички скоро народиться хлопчик. Навіть сказав яке у нього буде ім’я. Наталці снився, просив, аби вона попрохала мене так не плакати, не побиватися. «Скажи їй, що я вже тут не сам, нас багато. Має ще більше підійти….» І потім за кілька днів після цього сну стається Ілловайський котел.

Під Волновахою також загинув командир третього батальйону 51-ої ОМБр, майор Леонід Полінкевич. Життєрадісний, відкритий, завжди усміхнений та в міру строгий, – саме так відгукуються про загиблого майора товариші по службі. Відповідальний, дисциплінований та людина, яка добре знається у військовій справі, – говорять про Полінкевича його друзі офіцери.
У нашому місті, де жив і ніс службу майор, у нього залишилися дружина Ірина і донечка Олександра.

Про професію військового Леонід мріяв ще зі школи. У 2005 році молодий лейтенант прибув на місце призначення – в 51-у окрему механізовану бригаду, у 2013 році – одягнув погони майора. Леонід дуже добре знався на бронетехніці, був чудовий наставником для солдатів-контрактників і молодих офіцерів, цікавився іноземними мовами, мріяв про навчання в академії, навіть пройшов відбір і в червні збирався на вступні іспити. Всі плани перекреслила неоголошена війна.

Потрапивши навесні 2014 у Донецьку область, молодий офіцер мало що розповідав рідним та близьким. Щоправда дружині по телефону розповідав, що там дуже важко психологічно: мовляв, місцевий люд переляканий, думає, що українські війська прийшли спалювати їхні будинки, грабувати та вбивати. Чоловік усе не міг збагнути, чому народ так ставиться до своєї армії.
За день до трагедії до них вкотре прийшли місцеві жителі, яких військові намагалися переконати, що вони не карателі, а скоріше визволителі. У день перед трагедією дружина навіть з ним спілкувалася, ніби усе було нормально, настрій теж був нічого, говорив, що у них роботи дуже багато.

Про те що сталося дружина майора Полінкевича дізналася 22 травня зранку, але не знала, що саме там загинув її чоловік. Вона заводила донечку в дитячий садочок і зустріла знайому, у якої чоловік на той час теж був на Сході України. Та коротко розповіла про трагедію, про те скільки хлопців загинуло, скільки поранено і навіть сказала, що якийсь молодий комбат загинув. Ірина навіть думки не допускала, що це міг бути її Льоня! Повірила лише тоді, коли пізніше зателефонував його батько.

Поховали Леоніда Полінкевича у Колках, Маневицького району. Так вирішили батьки. Мовляв, Льоня там народився, провів більшу частину свого життя, там його рідні, друзі.

У травні 2014 в селі Зоря теж прощалася із своїм загиблим земляком Віталієм Ліщуком.

Під час першої хвилі мобілізації з села Зоря забрали 11 хлопців. Віталія Ліщука в цих списках не було. До лав Збройних Сил України він пішов за власним бажанням. 14 травня, вже на Донеччині він відсвяткував свій день народження, а 26-го повернувся додому в цинковій труні. Він згорів у БТР під Волновахою.

Віталій родом із села Зоря, Володимир-Волинського району, мав три сестри і шість племінників, працював у фермерському господарстві. Кілька років тому помер його батько. Сестри після заміжжя переїхали в інші села. А Віталій залишився в рідному – жив разом з матір’ю в старенькій хаті. На життя заробляв у фермерському господарстві, а в останні роки працював у приватного підприємця. Односельчани кажуть, що у Віталія були «золоті руки», він був некорисливим, безвідмовним… Такі люди нині рідкість! А ще він був надійним другом, люблячим сином і братом.

Найстарша сестра Ірина згадує, що незадовго до мобілізації на іменинах племінників Віталій був дуже веселий, жартував, обіймав усіх, фотографувався з сім’єю. Тоді хлопець сказав: «Сестрички мої, будете ви ще за мною плакати». Нині Ірина згадує ці слова, знаходячи в них сумний підтекст. А згодом обдзвонив Іру, Ліду, Наталю і дуже просив сестер приїхати 3-го травня до мами в Зорю. Тоді військове керівництво надало йому одноденну відпустку. Ірина з сумом переповідає: не приїхали, бо менше тижня тому були в селі на проводах. Віталій наче відчував, що востаннє бачиться з матір’ю, востаннє вона перехрестить його в дорогу. Тепер сестри плачуть, адже не відгукнулися на його заклик і не побачились, як виявилося, востаннє.

Віталій не зізнавався матері, що знаходиться під Донецьком, казав, що досі на полігоні в Рівному, аби заспокоїти її. Ще 21 травня вдень мама телефонувала до нього. Син лише пожалівся, що в мобільному розряджається батарея, а підзарядити ніде, бо стоять у полі. Це були його останні слова…

Звістка про трагедію у Волновасі миттю облетіла село. Матір Віталія Ліщука телефонувала сину, але той не відповідав… Сподівалися, що в нього просто телефон розрядився, як і попереджав. Проте наступного дня до оселі Ліщуків приїхали з військкомату і сказали, що Віталій зник безвісти. А пізніше повідомили, що одним із чотирьох згорілих у підбитому БМП солдатів був Віталій. Хлопця ідентифікували за залишками форми. Частково вцілів його військовий квиток.

Віталія поховали з військовими почестями в рідному селі.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!