Минає вже більше 30 років, а чорний день в історії України – день Чорнобильської трагедії продовжує хвилювати людей: тих, кого він зачепив своїм чорним крилом, і тих, хто пізніше народився далеко від покривдженої атомом землі. Цей день ні для кого не минув безслідно.

Сьогодні про чорнобильців згадують усе рідше й рідше. Щороку можновладці активніше урізають їм пенсії, пільги та соціальні виплати, забувають про те, що тисячі з них і досі не мають власного житла. Натомість ряди самих чорнобильців з року в рік рідшають, бо після всього пережитого, вони вже не мають сил боротися з наслідками, які залишив по собі мирний атом.

Заробила на власне весілля

Перше своє «знайомство» з Чорнобилем у цієї жінки сталося рівно тридцять років тому. Після цього її життя змінилося докорінно. Щороку, на зміну одній річниці ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС приходить інша, а проблеми незмінно залишаються ті самі. Більше того, переконана наша співрозмовниця, в останні роки їх стає все більше.

Сьогодні наша розмова з ліквідатором аварії на ЧАЕС, головою Володимир-Волинської міської добровільної організації «Спілка Чорнобиль» Світланою Богайчук.

У лютому 1987 року, вона разом із іншими працівниками громадського харчування приїхала у Чорнобиль, аби допомагати тим, хто ліквідовував наслідки вибуху на атомній станції. Пізніше, жартома, жінка розповідала, що таким чином заробила собі гроші на весілля та болячки на все життя.

– Мені на той час було 23 роки. На роботі поцікавились чи, бува, ніхто з моїх підопічних не має бажання поїхати у чорнобильську зону, готувати їжу для пожежників. Я навіть одразу відповіла що, навіщо когось шукати, я сама згідна, – розповідає пані Світлана. – Не скажу, що вдома моє рішення сприйняли «в штики», напевно тому, що толком про наслідки цієї трагедії нікого не інформували, ми ж тоді всі жили в якомусь інформаційному вакуумі. Ні, вже на той час нам розповідали і про вибух і про ліквідацію, але ж усієї правди так ніхто й не говорив. Ну стався вибух, ну не можуть уже майже рік часу все це загасити…А про те, скільки людей за той час уже забрав цей мирний атом і які насправді масштаби цієї трагедії, усі мовчали. Я ще пам’ятаю 1 травня 1986 року, за кілька днів після трагедії у місті був парад і на головній площі Володимира зібралося дуже багато людей, дітей, ветеранів…Пам’ятаю, яка тоді надворі стояла спека, як мліли школярі під час виступу, як ставало недобре дорослим, які не встигли заховатися у затінку.

Світлана Анатоліївна таки потрапила на роботу у Чорнобиль, навіть попри те, що була дана вказівка жінок, які ще не народжували, туди в жодному випадку не пускати.

– Ми приїхали у Чорнобиль в лютому, там ще до того часу на ЧАЕС усе диміло, тліло… Безлюдне місто одразу насторожило і дало привід замислитись над тим, що, видно, ми так і не знаємо справжніх масштабів трагедії що сталася. Поселили нас у квартирах, у яких ще кілька місяців тому мирно собі жили люди. До цих пір перед очима у мене те моторошне видовище: здавалося, що господар вийшов на хвилинку і забув зачинити квартиру і повернутися. Всі речі домашнього вжитку на місцях, розкидані іграшки, книги, засохлі вазони, розсипані крупи на поличках…Тоді ніхто до всього цього не торкався, бо на кожному кроці попереджали: радіація скрізь, тому будьте обачні. Туди не ходіть, того до рук не беріть…Якесь мертве місто.

Працювали ми по 20 годин. Можете собі уявити: найбільшу станцію технічного  обслуговування автомобілів переобладнали під їдальню, в якій щодня харчувалося більше 10 тисяч ліквідаторів – рятувальники, військові, водії, будівельники – розповідає пані Світлана. – Після зміни, за яку навіть не було часу поїсти та присісти, ми просто падали з ніг. Все, що залишалося після чергового прийому їжі, збиралося і вивозилося у могильники, а в тій величезній залі все ретельно змивали шлангами з відповідним дезінсекційним розчином.

Як пригадує наша співрозмовниця, на ліквідації аварії на ЧАЕС працювали люди з усього колишнього Радянського Союзу.

– З багатьма доводилося спілкуватися. Серед них були «невиїзні», тобто ті, які «хапнули» величезну дозу радіації і знали, що додому їм уже дороги немає. Були й такі, що гинули прямо там. Ходили до нас на обід, спілкувалися, часом жартували, а потім раз і вже немає чоловіка. Запитуєш, де він. Хлопці мовчать, очі ховають.

«Катались» на БТР до самого реактора

Світлана Анатоліївна розповідає, що на той час держава нічого не шкодувала для тих, хто боровся із наслідками аварії на ЧАЕС.

– Харчування було на найвищому рівні. М’ясо просто цілими кавалками накладали, ікра, риба яка хоч, овочі, фрукти, соки, молочні продукти, варення… Все подавалося в одноразовому посуді, – продовжує жінка свою розповідь. – Ну і спиртне, звісно. Не дивлячись на заборону та розпал антиалкогольної кампанії в країні, воно там лилося рікою. Я сама одного разу побачила бідончик і з кружкою, взяла та й зачерпнула звідти, надіючись що це вода. А це була горілка.  ЇЇ в бідонах привозили автомобілі, які розвозили хліб. Але не скажу, що всі повально пили й такі захмелілі працювали. До обіду, бувало випивали, страхувалися таким чином. У наш час алкоголь не дармовий, а дорогий, а п’яних зустріти можна набагато більше.

Пані Світлана пригадала як одного разу хтось з керівництва попросив підвезти обід на саму атомну станцію.

– Ну, кажу, добре, поїдемо. Ми вийшли і бачимо, що стоїть УАЗік та БТР. Ми прямуємо до першого. Нам кажуть: не туди звернули, їхати доведеться у БТРі. Що нам, молоді, безпечні, ми всю дорогу сміялися, жартували з хлопцями-водіями, – продовжує наша співрозмовниця. –  Хто думав про те, куди і чого ми їдемо…Моторошно стало тоді, коли перед нами постав той страшний, уже понівечений та ще задимлений реактор. Нас завели в якесь напівтемне, гарно вмебльоване приміщення і сказали швидко накрити на стіл. Треба сказати, що ми тоді привезли дуже багато делікатесів, гарно засервірували стіл і нас швидко відправили назад у Чорнобиль. Спочатку ми припускали, що всі ці наші старання для якихось високопосадовців. Уже потім, судячи з того що ми чули від ліквідаторів, зрозуміли що ніхто з можновладців жодного разу не насмілився приїхати на місце аварії, а всі ці блага були для тих, хто вже ніколи не покине станцію.

«Ліквідація» ліквідаторів

– Більше чверті століття минуло з часу тієї страшної трагедії, а держава й досі не виконала своїх обіцянок перед тими, кого кинула в пекло Чорнобиля. Ні, вона допомагає чорнобильцям пільгами, які з кожним роком усе більше урізають, деяких забезпечує житлом, на яке вони чекають десятиріччями, а потім ще довго не можуть отримати, – каже наша співрозмовниця.

У 2002 році в Світлани Анатоліївни різко погіршився стан здоров’я, вона отримала інвалідність і статус ліквідатора І категорії. Тоді ж вона стала на чергу, аби отримати житло. З часу, коли пані Світлана стала на чергу, минуло вже 15 років. Вона вже й не перелічить, до скількох державних мужів вона зверталася. Змінювалися президенти, голови облдержадміністрацій, нові люди по-новому тлумачили схеми черговості та розподілу житла, по-різному пояснювали порядок надходження коштів на придбання житла чорнобильцям. Змінювалася й сама черга.

– Якщо в 2007 році я була під одним номером, то через рік-два – вже хтозна, у якому десятку, – пригадує Світлана Анатоліївна. – За часів Ющенка було навіть таке, що його представник пан Жураківський на одному зі своїх прийомів повідомив, що вже найближчим часом Президент особисто вручатиме мені ордер на квартиру. Квартири тоді розподілили, ордери вручили, але мене серед тих щасливчиків не було. Надія на таку довгождану квартиру з кожним роком згасала.

Остання роздача квартир чорнобильцям була на початку березня 2013 року. Тоді ордери отримало 28 родин, із них 19 – на квартири в Горохові, 2 – у Луцьку, 7 – у Володимирі-Волинському.

– Мені тоді повідомили з області, що в нашому місті буде вручення ордерів чорнобильцям, і я, як голова міської спілки, маю там бути присутня, – пригадує пані Світлана. – Ця новина мене просто ошелешила. Одна людина, яка отримала там квартиру, мала статус ліквідатора три-чотири роки. Окрім того, добре знаю, що в черзі на квартиру ці люди теж були далеко за мною. Де справедливість, скажіть, будь ласка?

Три роки тому наша співрозмовниця мала отримати житло, але з невідомих причин квартира дісталася іншому. Світлана Анатоліївна одразу подалася до суду з адміністративним позовом до департаменту соціального захисту населення Волинської ОДА, аби визнати протиправними дії представників влади. Суд ухвалив рішення на користь пані Богайчук та зобов’язав обласний департамент придбати їй житло. Світлані Анатоліївні в департаменті порадили повертатись у Володимир і спільно зі спеціалістами відділу ЖКГ і будівництва міськвиконкому підшукувати квартиру на вторинному ринку. Мовляв, ви шукайте, знайдете підходящу, ми кошти перерахуємо. Проте коштів на придбання квартири у департаменті так і не знайшли, рішення суду не виконане ще й досі.

Не так давно свою проблему вона на одному з прийомів озвучила перед очільником області Володимиром Гунчиком. Ця проблема не здивувала голову обласної державної адміністрації, він додав, що все це було кілька років тому, при попередній владі, тому всі питання до неї. Окрім того, наголосив очільник області, гроші на придбання квартир чорнобильцям не виділяють упродовж останніх кількох років, тому говорити немає про що.

З тією ж проблемою пані Світлана зверталась до депутата Верховної Ради України Ігоря Гузя. Народний обранець вислухав, пообіцяв зарадити чим може, але до цих пір усе «глухо».

– Я розумію, що нині в країні не найкращі часи – війна, загиблі, поранені, полонені, переселенці, – обурюється пані Світлана. – Якби це трапилося сьогодні, я б ніколи не наважилася судитися з державою, яка, можна сказати, поранена з усіх боків. Але ж ця проблема не народилася цьогоріч! Вона ж тягнеться десятиріччями!

Чи могла передбачити 23-річна Світлана Богайчук, яка в 1987 році працювала в самому епіцентрі жахливого екологічного лиха, що мине кілька десятків років, а вона й далі пожинатиме плоди цієї страшної катастрофи? Чи могла вона надіятися, що держава спиною розвернеться до тих, хто один із перших вступив у бій із мирним атомом, який накоїв такого великого лиха? Напевно, ні…

Тетяна Палаєвська

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!