Волонтерський рух не є українським винаходом. Добровільна, безкорислива допомога нужденним з давніх часів називалася по різному, але завжди мала однаковий зміст. Віддати частину своїх душевних, фізичних та матеріальних резервів на благо ближнього або громади.

Не очікуючи, що добро завжди повернеться добром. На жаль, усі ми однаково «хороші». А, вочевидь, вимірюється «середня температура по палаті». Тому, наприклад, часом страждають зовсім маленькі діти, котрі ні перед ким не завинили. Але всі ми пливемо в одному човні і спільно відповідаємо за колективні і особисті помилки.

Сплеск волонтерського руху в нашій державі логічно стався після початку протистояння з Росією. Якби не підтримка сотень тисяч простих людей, розтрощена Майданом державна машина не змогла б вистояти перед обличчям зовнішніх загроз. Але коли волонтерські структури вступили у взаємодію з владними, виникло безліч колізій і конфліктів. Адже раніше досвіду такої співпраці українці не мали.

Тому, наприклад, декілька років тому засідання спільних з громадою тендерних комісій в Міноборони із закупівлі найнеобхідніших для фронту речей перетворювалися на циганський табір і місяцями не могли прийняти рішення. Будемо вважати це хворобою зростання. Хоча внаслідок непоступливості часом надто «чесних» активістів, Україна несла додаткові втрати на фронті.

Висловлю «крамольну» думку, ризикуючи попасти під вогонь критики. Президент Порошенко нароздавав багато обіцянок, закликаючи добровольців до участі в АТО. Тепер ветерани несправедливої війни на Донбасі справедливо вимагають від влади їх виконання. Але, якщо президент свого часу назвав війну на Сході «великою вітчизняною», він мав би розуміти, що Вітчизну не розмінюють за тисячу гривень на день та ділянку землі. А тепер, і влада і ветерани потрапили у пастку взаємної брехні. І виконати владні обіцянки не реально і сказати одне одному правду в очі соромно. А ветерани і герої АТО все одно потребують особливої турботи і влади, і співвітчизників.

Зараз український волонтерський рух зміцнів і значно розширив свій кругозір. Навколо безліч справ по впорядкуванню і покращенню життя і нашого Княжого міста. І тут часто починаються дискусії, чи достатньо місцева влада допомагає активістам, підтримує ініціативи молоді і т. п.

На мою особисту думку, варто в цій справі відділити мухи від котлет. Питань до влади вистачає з головою! Їм би з дорогами хоча б розібратися (а тут доводиться і до Луцька і до Києва достукатись), навести бюджетну дисципліну по критично важливим напрямкам медицини, ЖКГ, ремонту об’єктів інфраструктури і історичних пам’яток і т. д. і т. п. Завести, кінець-кінцем, до міста додаткових інвесторів! До того ж не слід забувати, що глибоку економічну кризу в державі ніхто, на жаль, не відміняв…

А молоді та іншим громадським активістам варто діяти за простим принципом – дозволено все, що не заборонено законом! Аби лише енергію з розумом витрачати. Бо як би мене зараз не сварили, та я переконаний, що фарбування свого часу усіх парканів і сільських туалетів у жовто-блакитний колір нічого спільного з патріотизмом не мало, але викликало сміх у наших недоброзичливців.

І ще декілька слів. Кожна монетка має дві сторони. В Україні безсумнівно корисні і благородні справи громадських активістів часто закладають підвалини політичного п’єдесталу для їх лідерів. Варто лише згадати приклад одного київського «діяча», котрий у 2014 році «продав «роллс-ройс» і пішов в АТО». Правда швиденько повернувся на «Бентлі» до Верховної Ради.

Не будемо проводити аналогії з Володимиром-Волинським, але, звичайно, подібні приклади можна віднайти і на регіональному рівні.

Можливо і вигідно з точки зору особистого піару поносити останніми словами місцеве керівництво в соціальних мережах. Навіть, якщо звучить заслужена критика. У звичайного слухача така риторика пробуджує лише тваринні інстинкти «підняти всіх на вила».  А як не крути, поки ми намагаємося виховувати владу «народними» методами, в європейських країнах будують взаємовідносини між владою і громадою на принципах взаємоповаги і взаємодовіри. Для України це шлях еволюційний, але, в перспективі, більш результативний.

Як приклад, нещодавно у володимирських ЗМІ згадувався проект «Впровадження партисипативної демократії та обґрунтованих рішень на місцевому рівні». Справа не у тому, що він найкращий. Ми маємо спільно виробити формулу втілення розумних громадських ініціатив в життя. Без зайвих бюрократичних перепон. Але з необхідним прозорим фільтром державних чиновників, котрі і бачать і відповідають за ситуацію в цілому. Ну і, звичайно, закон – один для всіх!

Ярослав Літвінчук

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!