Саме про це пише атовець з Устилуга, коментуючи статтю “Мати Героя про оновлення дошки пам’яті у Володимирі: Якщо владі всеодно, то мені – серце крається…”. Можна було б прочитати коментар, як то кажуть, тицнути вподобайку та й забути, але…В його словах стільки болю, відчаю, зневіри та…правди.

Пропонуємо вашій увазі цей допис:

“Це не поодинокий випадок блюзнірства над жертвами тої невизнаної війни місцевих чинуш. Розумію пані Катерину, бо зневага над світлою пам’яттю її сина при ще свіжій могилі відчувається в рази більш гірким болем у серці і криком душі за ту несправедливість, яку їй довелося пережити. Але також доводиться її відчувати і тим живим, хто повернувся зі справжнього пекла. З усього видно, що масштаби цього спільного національного горя наші першоланкові бюрократи так само тупо усвідомлюють, як і ті, що займають високі державні пости. Зазвичай, це ж не їхні сини, чоловіки і батьки пішли обороняти країну, саме в той час, коли не варто втрачати момент і усілякими способами намагатися «робити» гроші.
Сьогодні я хочу розповісти про наболіле для мене, як учасника АТО, зневажливе відношення устилузької міської влади до своїх земляків і до мене особисто. Так от: щорічно на початку травня, ближче до Дня Перемоги, влада прикордонного населеного пункту урочисто вітала усіх місцевих мешканців, які державою відносяться до категорії, так би мовити, потерпілих у різного роду військових конфліктах уже більш далекого і не зовсім минулого. Цей рік теж не був винятком, причому урочисті вітання в Устилузі вирішили провести вдруге на новостворене свято Дня захисника України, 14 жовтня, для хлопців, що в кращий період життя віддали власний час і здоров’я сучасним фронтам на сході країни. Здавалося б, в чому ж проблема?
А проблема в тому, що вже вдруге привітати запросили не всіх атошників, як мене, наприклад, бо аналогічна ситуація з пам’яттю місцевих бюрократів була вже на весні. Зараз не буду називати свого імені, але це останній раз, коли дозволяю на свою адресу подібну зневагу за нинішніх обставин. При повторенні подібної ситуації, обіцяю надати широкого розголосу і висвітленню на громадський розсуд такого брутального ставлення.
Виявляється, міська влада поділила хлопців – учасників бойових дій на «чорних», «білих» і «сірих». Декому заздалегідь надіслали паперові запрошення, інших в соціальних мережах(!) про запланований повідомила чиновниця Ольга Домбровська, яка донедавна виконувала функції по обліку військовозобов’язаних, а про третіх – взагалі забули. Цікаво було б дізнатися, хто ухвалював таку «градацію» зі звіщенням героїв на їхнє свято, і чи знайдеться в тій Устилузькій міській раді особа, яка понесе відповідальність за приниження у ставленні до одних атошників відносно інших? Безумовно, це питання до мера Віктора Поліщука. Але, знаючи теперішню устилузьку владну практику пошуку «загублених кінців», у мерському апараті годі чекати якоїсь конструктивної відповіді. Безумовно, питання залишиться відкритим. Хоч так було не завжди: у травні 2015 року, акурат напередодні місцевих виборів, вже згадана О.Домбровська розносила запрошення на подібне дійство і давала їх особисто в руки хлопцям, які ще навіть не всі були демобілізовані, або їх близьким родичам. Тоді це питання, виявляється, контролювалося, бо ж були вибори на носі, а тепер це не потрібно.
Слідкувати за такою банальною роботою підлеглих переобраному меру В. Поліщуку на другому році повторної каденції вже не до душі і ще далеко не на часі. А чиновників таки дійсно тепер за ним вистачає, бо ж містечко в світлі останніх реформ місцевого самоврядування набуло статусу центру об’єднаної територіальної громади. Створився ЦНАП, який налічує понад 30 урядників для яких з місцевого бюджету йде фінансування на спеціальний транспорт, щоб пані та панове бюрократи могли комфортно добиратися на роботу і додому. Оце так розкіш і бенкет в час активних воєнних дій в державі, – нічого й додати! В той же час місцева влада не знаходить коштів для належного упорядкування міста, яке потопає у смітті, пересування по окремих вулицях все ще нагадує раллі по бездоріжжю, а одразу поруч обшарпаної будівлі міської ради, при самій дорозі державного значення, роками стоїть руїна старого будинку, яка ганебно мусолить очі гостям і мешканцям Устилуга. То, можливо, так само не знайшлося коштів в міській казні на клапоть паперу, щоб кожному герою сучасності видрукувати запрошення для його привітання в його ж свято? Але якщо і так, то можна було б залучити на годину-другу ЦНАПівців, наявних в кількості армійського відділення, щоб походили і пооповіщали хлопців з АТО. Пройшлися б, подивилися б у вічі тих, завдяки кому вони і тисячі таких, як вони мають свій комфорт, то може б і чиновницьке ставлення пішло в людяне русло. Наразі ж працівники ЦНАПу, не дивлячись на робочі години, активно тільки відвідують прилеглі продуктові магазини, а мер і цього не помічає. Так і живемо.
Принагідно варто зауважити, що як тільки країна почала розриватися на шматки на весні 2014 року для О.Домбровської, за дорученням мера В. Поліщука, не становило проблеми знайти військовозобов’язаного, навіть, якщо він проживав чи працював у іншому місті. Всі ресурси були кинуті на забезпечення плану по мобілізації. Мобілізованим на той час, за повної невідомості і невизначеності у державі, була заздалегідь заготована доля прорватися крізь жах війни. В кращому випадку, з підірваним здоров’ям, вони повернулися до своїх змучених родин, а в гіршому – дехто більше і не переступив поріг рідного дому, на віки залишивши згорьовані сім’ї на самоті. Мер же отримав орден від Президента «За заслуги» ІІІ ступеня. Роки ідуть і, як бачимо, місцевою владою обирається тактика, щоб в цій ситуації кожна сторона залишалася при своїх власних інтересах. Причому, реальних потерпілих в цій історичній драмі нахабно намагаються ще й ділити, сортувати. Все для того, щоб в майбутньому знову маніпулятивним шляхом здобувати для себе кредити довіри та, відповідно, владні дивіденди.
Наразі ж, мер віддає перевагу мовчати або, можливо, щось і замовчувати, перед тими хто живий, хто вижив, і тими, хто загинув, бо вони вже і не запитають. Чинуші Устилузької міської ради стандартно розводять руками, адже в їх бюрократичній свідомості – це найпростіший шлях для залагодження будь-якої проблеми. Все робиться буденно, нашвидкуруч, щоб не виникало зайвих, непотрібних думок, бо частково це на їх совісті і горе, і сльози, і втрати…”

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!