І знову зустріч у рамках проекту «Турбота взамін на любов». Цього разу депутат міської ради Максим Климюк та  автор проекту Оксана Сапіга завітали у родину Марходеїв.

 Павло та Ірина Марходей виховують двійко неповнолітніх дітей та дев’ятирічну Кароліну, котра страждає на рідкісну недугу і потребує постійної турботи. Усі вони проживають у квартирі площею… дванадцять квадратних метрів. Кожних три місяці батьки змушені возити дівчинку на лікування у Дніпропетровськ, витрачаючи на це десятки тисяч гривень. Працює у сім’ї лише Павло, який є учасником бойових дій та ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС. Тож увесь заробіток і соціальні виплати, які отримують на хвору дівчинку, йдуть на її лікування. Просити гроші у людей чоловік соромиться, та й гордість не дозволяє, каже, що може сам заробити. Але його друзі та побратими самі пропонують допомогу. І не тільки фінансову. Бо поважають Павла і намагаються усіляко підтримати його сімю.

Каролінка народилася вагою у 3700 грами, як і більшість немовлят. Жодних патологій за медичними показниками, при народженні виявлено не було. Педіатри, котрі оглядали дівчинку під час планових відвідувань, фіксували лише позитивну динаміку розвитку. А в  рік і три місяці Каролінка зробила перші кроки і вже вимовляла деякі слова. Батьки Ірина та Павло не могли натішитись нею. А ще вирішили «купити» їй сестричку. Так на світ з’явилась Улянка.

 «До останнього сподівалася на диво і на те, що лікарі помилились…»

– Проблеми почалися під час чергового проходження медогляду. Не вистачало одного щеплення і потрібно було здати деякі аналізи, – розповідає Ірина Марходей. – Результати показали високий рівень лейкоцитів і донечці призначили  якісь препарати. Але її організм не сприймав цих ліків і ми були змушені звернутися до медиків. Замість того, щоб допомогти з’ясувати причину і призначити інше медикаменти, вони звинуватили мене у тому, що  відмовляюсь від лікування і дали направлення до Луцька. Після обстеження в обласній клініці лікування продовжилось і тривало кілька місяців. Проте позитивних результатів не дало. Якраз на той час була запланована вакцинація. Зараз я б ніколи не дозволила робити її, зважаючи на проблеми зі здоров’ям у дитини. А тоді довіряла лікарям.

Після щеплення помітила, що стан донечки погіршився. Вона стала кволою і почала видавати дивні звуки. У лікарні одна з медсестер порадила звернутись до невропатолога, а та, оглянувши Каролінку, зробила висновок, що у неї … флегматичний склад характеру.

І знову Луцьк,  обстеження, лікування… Фізичний та психологічний стан дитини змінювався на очах. Вона майже ні на що не реагувала, і весь час пальцем крутила волосся. Зрештою нам поставили діагноз. Я не знала що він означає і тільки запитала, чи це щось серйозне? «Дуже серйозне» – почула у відповідь. Так почались наші митарства по медичних закладах України. Це виснажувало і забирало чимало сил як і в нашої дівчинки, так і в нас із чоловіком. Якось виїхали з дому наприкінці серпня, а повернулись в останніх числах вересня. Доводилось долати сотні кілометрів автомобілем, бо одного разу спробували потягом їхати, та зрозуміли, що для дитини це важко. Щоразу потрібно було десь винаймати житло, поки тривали обстеження та лікування. У Харкові певний період жили у моїх рідних, а в Дніпропетровську – у друзів. До останнього я сподівалась, що це якась помилка і моя Каролінка ось-ось одужає. Але…

Під час одного з чергових візитів до обласної клініки, лікар, який спостерігав дитину, порадив оформити групу. Та коли стали проходити медкомісію, одна з лікарок у нашому ТМО порадила не піднімати паніку і віддати її до дитячого садочка, щоб  нею займались вихователі. Мене вразили її слова, бо хто як не я, знала все про свою дитину і розуміла складність ситуації. Не говорячи вже про діагноз, який поставили Кароліні в обласній лікарні. Мені довелось докласти зусиль, щоб переконати людину у білому халаті у цьому. В результаті нам видали довідку і ми змогли оформити групу. Та коли в черговий раз завітали на прийом до тієї ж лікарки, вона, дивлячись мені у вічі, запитала: скільки я заплатила за це? Господи, це ж треба бути такою цинічною, щоб таке говорити?! У мене тоді навіть слів не знайшлося, що її відповісти.

Два рази на рік ми проходимо медогляд. А це – виснажливі очікування під кабінетами, бігання по поверхах з дитиною на руках. І жодного разу нам ніхто не сказав, що до таких діток лікарі приїздять додому. Не знаю, скільки б так тривало, якби не одна з медсестер, котра підказала. Та чомусь наша лікарка була іншої думки, бо коли ми до неї звернулись із цим питанням, відповіла, що це стосується лише лежачих, а моя дитина до таких не відноситься. Згодом мені таки вдалося домогтися, щоб лікарі приходили до нас додому.

 «Від наполегливості і віри батьків залежить одужання їхніх дітей…»

– Про академіка Вагіфа Рахманова і про його психотерапевтичний реабілітаційний центр дізнався від товариша, – продовжує розмову Павло Марходей. – Ми не могли не скористатися цим шансом, бо до того спробували усе, що могли, і повезли Каролінку у Дніпропетровськ. Рахманов, оглянувши її, завив що пізно звернулись і жодних прогнозів не давав. Але ми вирішили не здаватись. Дивлячись на нашу впертість, він згодом сказав, що від віри і наполегливості батьків залежить одужання їхніх дітей.

Після першого сеансу Кароліна вперше за усі роки міцно заснула. Після другого довго плакала, але нас попереджували про загострення, які виникають в ході лікування. А вже після третього помітили позитивну динаміку. Сьогодні вона, тримаючись за перила, сама піднімається сходами, і це не може не радувати. Сподіваємось, що подальше лікування даватиме лише хороші результати. Методи Рахманова допомогли вилікувати не одну дитину і є унікальними. За допомогою голковколювання та гіпнозу, масажу та інших нетрадиційних методів він лікує хворих на ДЦП, затримку психомоторного та психомовного розвитку, аутизм, функціональні розлади… Варто додати, що у клініці панує суворий  порядок. Потрапити на прийом можна тільки по запису. Крім того, ставлення медперсоналу до пацієнтів, зважаючи на їхні діагнози, є доброзичливим, чого не скажеш про наших місцевих медиків.

До Дніпропетровська Марходеї їздять раз у три місяці. Курс лікування родині обходиться у дванадцять тисяч гривень, не враховуючи вартості житла, яке винаймають. Така сума є непосильною для них, оскільки крім Кароліни виховують восьмирічну Уляну та сімнадцятирічного Максима, який є студентом одного з закладів нашого міста. Хлопець розуміє складність ситуації та намагається допомогти батькам, підпрацьовуючи на канікулах. Віднедавна проблему з житлом на час лікування у Дніпропетровську допоміг розв’язати Микола Гінайло, за що Павло та Ірина щиро вдячні йому. На запитання, чи хтось підтримує коштами, Павло відповідає що соромиться просити, бо має руки та ноги і сам може заробити. Працює чоловік на підприємстві «Гербор- Холдинг». Але інколи таки доводиться звертатися за допомогою до людей. Жодного разу не відмовили Сергій Ковальчук, Олег Борбелюк, Микола Юнак, підтримує також міський голова Петро Саганюк. Крім того, допомагають зі спілки афганців та чорнобильців, членом яких він є, а також побратими які проживають поза межами України. Односельчани Ірини з села Городилець (Турійський р-н) та сільська рада також не залишаються осторонь, і усією громадою зібрали для Каролінки певну суму.

Дванадцять квадратних метрів на п’ятьох

Але це не єдина проблема, з якою зіштовхнулись Марходеї.  Крім неї, є ще одна, про яку вони не говорять, бо за щоденними клопотами і турботою про дівчинку звикли її не помічати . Річ у тім, що родина Марходеїв, яка складається із п´яти чоловік проживає у … квартирі в дванадцять квадратних метрів. Та ще й на п’ятому поверсі! Важко уявити, як можна співіснувати стільком людям на такій маленькій площі, беручи до уваги дитину, яка потребує постійної турботи та уваги?! Щоб зрозуміти це, потрібно побувати у них вдома і відчути ту атмосферу, яка там панує. А вона є настільки теплою та дружньою, що навіть не помічаєш тієї тісноти, у якій змушені проживати ці люди. У крихітній кімнатці все компактне: стіл, який можна розкласти, коли Уляна робить уроки, крісла, на яких спить дівчинка і старший брат. А на стіні висить… халахуп. На запитання, хто ним займається і головне – де? Ірина, сміючись, відповідає що це її іграшка, яку крутить, коли є вільна хвилина і місце. Бо коли усі збираються вдома, це робити неможливо. А ще жінка навчилася керувати автомобілем. Це було її давньою мрією, яку довелось відкласти на кілька років. Однак, не дивлячись на життєві труднощі, все ж вдалося її реалізувати. Хоча ті ж труднощі і стали поштовхом до отримання водійських прав. Коли потрібно було везти Каролінку до лікарні, а чоловік був на роботі, жінка сама сідала за кермо. Спочатку боялась, а потім призвичаїлась і сьогодні сміливо керує автівкою.

Поки ми розмовляли з Іриною та Павлом, Кароліна весь час слухала пісні з репертуару Тіни Кароль, які лунали з комп’ютера.

– Це її улюблена співачка, – говорить Ірина. – Вона може постійно її слухати, інколи навіть уночі вмикаємо музику. Найбільш до вподоби пісня «Здатись ти завжди встигнеш». У деякі моменти мені здається, що ці слова про неї, про мою маленьку дівчинку, яка щодня веде боротьбу з хворобою, а та ніяк не хоче відступати. Але це тендітне дівча також не збирається здаватися. Крім Тіни Кароль, донечка полюбляє Ані Лорак, Світлану Лободу. Їхні пісні викликають у неї позитивні емоції і вона починає усміхатись.

У квартирі, де задавалося б, ніде голці впасти, знайшли притулок ще двійко кошенят, які стали улюбленцями сім’ї. Цими пухнастиками найбільше опікується Улянка, бо дуже любить тварин. За словами мами, вона є надійною помічницею для неї. Коли та відлучається по справах, дівчинка доглядає за старшою сестричкою. Турбуючись про Каролінку, Уляна навчилась бути відповідальною і вимогливою до себе. Гуляючи разом з іншими дітьми у дворі, проявляє свою турботу і до них. Їх батьки жартома називають її маленькою нянечкою.

У родині не ділять обов’язки на чоловічі та жіночі, усе роблять разом. У крихітній квартирі царює взаємоповага і взаєморозуміння. Тут не має місця ненависті та злості, заздрощам і лінощам. Це бачать і розуміють сусіди, з якими у Павла та Ірини склалися дружні стосунки.  Відтоді як переїхали у цю квартиру стали однією великою сім’єю. Один одному довіряють не тільки ключі від помешкання, а й власні таємниці.

Поки готувався матеріал, з’явилась надія на те, що незабаром родина зможе переїхати у нову квартиру. Залишається сподіватися, що це питання вирішиться позитивно і хоча б житлова проблема зникне з порядку денного родини Марходеїв. Незабаром  чергова поїздка до академіка Рахманова, на яку вони вже збирають кошти. Батьки Каролінки сподіваються, що вона стане ще однією сходинкою до покращення здоров´я дівчинки. І дуже хочуть, щоб лікарі нашого Володимир-Волинського ТМО змінили своє ставлення до таких діток і відносились до них з розумінням і повагою. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!