Потяг прибув на вокзал, коли на землю вже лягали перші сутінки. Ступивши на перон, Василь на мить зупинився, щоб зорієнтуватись, у якому напрямку рухатись далі. Він, молодий, бравий лейтенант, приїхав по розподіленню у Володимир для несення служби і попереду його чекали військові будні. Ще раз поглянувши на людей, які метушилися на вокзалі, закинув сумку на плечі і пішов за юрбою. Чим ближче наближався до центральних вулиць, тим голосніше лунала музика. «Нічого собі містечко, – подумав він, – з музикою та піснями зустрічає». Того дня, 1996 року Володимир святкував День міста. Саме веселими гуляннями та теплою атмосферою  запам’яталося знайомство з нашим містечком підполковнику 51-ї ОМБр Василю Спасьонову.

– Він часто згадував той день, оскільки був приємно вражений подіями, які відбувались тоді у ньому, – розповідає дружина загиблого офіцера Аліна, з якою ми зустрілись у неї вдома за філіжанкою кави. – Жартуючи, говорив, що спочатку подумав, що тут так щодня люди живуть.

Ми познайомились на роботі. На той час обоє служили у 44 полку. Оскільки за освітою я художник-оформлювач, часто доводилось брати в руки пензлі та олівці. Василь, спостерігаючи за моєю роботою, пропонував допомогу. Спочатку відмовлялась, але він не відступав і продовжував це робити ненав’язливо та щиро, з усмішкою на устах. Саме та усмішка і доброта підкорила мене. Ми стали спілкуватися, і з кожною розмовою все більше дізнавались один про одного, згодом вирішили побратися.

Слухаючи Аліну, звертаю увагу на фотографії, де вони з Василем  щасливі та усміхнені. На інших знімках він тримає на руках їхнього сина Гліба. З його появою їхнє життя стало насиченим та яскравішим. Це маленьке голубооке диво заполонило весь їхній простір, для них не було різниці, кому вночі прокидатися, щоб погодувати його чи заколихати. Взагалі, вони не ділили роботу на чоловічу та жіночу, а робили все разом. Василь допомагав дружині на кухні готувати вечерю, а потім мив посуд. Як не дивно, це було його улюблене заняття. Вони могли довго сидіти за столом, пити чай і розмовляти про все на світі, а інколи просто могли помовчати, і в тому мовчанні було щось особливе, щось таке, чого не передати словами. Між ними була гармонія, про яку мріють багато сімей, але не кожній вдається її віднайти.

Переглядаючи фотоальбоми, Аліна показує знімок, на якому Василь пливе на човні з сином Глібом.

– Важко повірити у збіг обставин, але той човен називався «Лисичанка», – говорить вона. – Саме під Лисичанськом і загинув Вася. Про його загибель мало що відомо, крім тієї розповіді бійця Макарова на сторінках однієї з газет. Я намагалась більше дізнатися, але зі мною ніхто не хоче на цю тему розмовляти. Ті, хто був на той момент поруч із ним, виявились мобілізованими з інших підрозділів, і я навіть не знаю їх. Інші, які б мали щось знати – мовчать. Кажуть, він загинув як герой. Тоді чому йому не присвоюють цього звання? Коли я піднімала це питання, мені було сказано, що недостатньо фактів для з’ясування обставин, які б підтверджували його героїчну смерть. А які ще потрібні докази? І хто їх має надати, коли ті, хто на той час був із ним, покинули його? Мені дуже боляче, що до нашої дитини ніхто з військовослужбовців, з якими він служив, не прийшов і не розповів, яким був його тато. А я знаю, що він був не тільки хорошою людиною, а й справжнім бойовим офіцером, який не крився за спинами інших. Ніби, передчуваючи щось недобре, Василь за кілька днів до загибелі написав мені вірша. Щось тривожне та лихе затаїлось у серці тої миті, але не хотіла і не могла вірити у найгірше. Я до останнього сподівалась, що все буде добре. Але… Василя в одному з моргів Донеччини упізнав його товариш по службі, та деякі моменти з його розповіді про опізнання у мене виникали чимало запитань. Проте виразної відповіді так і не отримала. До сих пір найбільше мене болить одне: як могли покинути його пораненого?

Як вдалося дізнатися, Василь Спасьонов помер від поранень у лікарні Лисичанська. Про це розповіла волонтерка з Рубіжного Юлія, яка допомагала нашим хлопцям на блокпосту. На той час там тривали запеклі бої і було велике скупчення ворожих військ. До неї зателефонував бойовий товариш Василя і повідомив, що ймовірно, той потрапив у полон. Жінка стала обдзвонювати усі лікарні, до останнього сподіваючись, що підполковник живий. Додзвонившись до Лисичанська, дізналась, що його, важкопораненого, привезли бойовики і покинули, а лікарі відмовились надавати медичну допомогу. Від отриманих поранень Василь Спасьонов помер. Юлії він запам’ятався тим, що завжди був спокійний та усміхнений. Будь-яку проблему вмів обернути на жарт і ніколи не підвищував ні на кого голос. «Я б ніколи й подумати не могла, що Василь Володимирович мав звання підполковника, бо вів себе дуже просто із солдатами та нами, цивільними. Таких людей слід пошукати» – говорить вона і додає, що для усіх, хто його знав, це важка втрата.

Василя Спасьонова ховали на день Святого Володимира. Рівно через вісімнадцять років, відколи він приїхав до міста, яке його зустріло піснями та веселощами, і яке з сумом та болем проводжало в останню путь. Маленький Гліб ще довго запитував маму, коли приїде тато і чому він не телефонує? Востаннє, коли Василь був удома, він пообіцяв повернутись, і ці його слова закарбувались у малюка в пам’яті. Тож він ще довгий час кидався до дверей, коли у них дзвонили, у надії, що вони відчиняться і на порозі стоятиме його татусь. З часом Аліна знайшла в собі сили і підібрала правильні слова, щоб все пояснити йому.

Від дня загибелі минуло два роки. За цей час жінка навчилась давати собі раду сама. Тепер вона вправно водить машину, про що колись мріяв її Василь, вміє полагодити кран, вкрутити лампочку…  Їй вдається майже все. Єдине, що так і не вдалося і напевно ніколи не вдасться – змиритись з тим, що ніколи більше не побачить його. Вона б усе віддала заради того, щоб почути його голос та обійняти. Але він приходить до неї лише у снах.

– Я  не потребую ні від кого допомоги, бо здатна забезпечити і себе, і нашу з Василем дитину. Єдине, чого хочу, щоб Гліб знав про героїчний подвиг його батька і щоб ті, з ким він служив, не забували його. Сподіваюсь, що смерть мого чоловіка і усіх, хто віддав своє життя на цій війні, не буде марною. Ми маємо пам’ятати про це.

                  Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!