«Назавжди закрилися очі,чудової жінки,мами,тієї яка подарувала нам з вами сина  героя, сина який віддав своє життя на Сході нашої держави, Галини Полінкевич», – пише на своїй сторінці у «Фейсбук» волонтер Наталія Боярина.

– Матері того самого комбата,на похоронах якого плакали солдати, того самого Леоніда Полінкевича, який так мріяв змінити українську армію, того самого Льоні, який сказав своїй молодшій сестрі Світлані «Сестро,треба буде, життя покладу за Україну».
Не стало Галини Андріївни, яка виховала справжнього і гідного сина, яка на його похоронах сказала: «Нехай смерть мого сина буде останньою…»

Це єдине інтерв’ю, яке Галина Андріївна дала після похорону Леоніда.

– Ми виховали його таким хорошим, а виявилось, що це нікому не потрібно. Льоню нам могли привезти ще 25-го числа, в день виборів, але то комусь в Києві було невигідно. Соромно за тих керівників, які не спромоглись приїхати зустріти хлопців у Рівне… А найбільше мене обурила труна, шпарини на якій довелося заклеювати скотчем, щоб люди, яких прийшло дуже багато, могли нормально попрощатися… Мені не потрібно героїзації загиблих під Волновахою, але й паплюжити їхні імена, як це робить частина військових, щоб зняти з себе відповідальність, не дозволю! Я категорично відмовилась, щоб ховали його на Алеї Слави, адже це мій біль, моя кровинка. Тим більше, що пропонували зробити це ті, хто паплюжив його. І в останню путь проводили його не трасою, а тією дорогою, якою бігав маленький Льоня.

Коли машина проїжджала повз дідову хату, де він народився, рідна тітка закричала: «Льоню, йди додому…». І машина в тому місці заглохла та вже не заводилась. Військові хлопці взяли труну, кажуть мені: «Йому так краще буде…» Я казала це на похороні, кажу й зараз: «Хай смерть мого сина буде останньою».

Ми з чоловіком готували його до іншого життя, хотіли, щоб він став учителем. Льоня любив музику, грав на акордеоні, тому був несподіванкою його вибір… Уже 20 років їжджу на велосипеді, який він час від часу ремонтував мені. Люди сміються, мовляв, Андріївна не може купити новий, а я відповідаю: «Син казав, що я такого надійного не знайду». Трактор своїми руками фактично з брухту зібрав! А як приїжджав зі служби на день, то руки були чорні, порепані. Вони в нього не відмивалися від мазуту… Ми й зараз не віримо, що його немає. Приїхали з поля і кажемо: «Льоню, ми вже вдома…»

Вічна пам’ять Матері і Сину!

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!