Зізнаюся щиро: кілька років марила поїздкою в Чорнобиль. Можливо хтось скаже, що я дивачка. Ні, просто людина у якої наслідки чорнобильської трагедії забрали з життя молодих друзів.

 Готуючись до подорожі читала багато літератури, переглядала світлини у знайомих, які побували на цій землі й усіляко шукала нагоди хоч одним оком поглянути на місце, де 30 років тому сталася одна з найжахливіших техногенних катастроф. Читати це одне, а побачити на власні очі – зовсім інше.

 Вилетіла з реальності. Саме так я б охарактеризувала свої відчуття під час поїздки в Чорнобиль, яка сталася пять років тому. Довго не могла оговтатися від побаченого, яке пам´ятається і досі.

 Почну свою розповідь із са­мого міста. Чорнобиль – дуже старе місто, засноване воно в 1193 році. Назва утворилася від слова «чорнобильник» – так у давнину в народі нази­вали полин. Схоже, що саме через отой гіркий полин доля краю не була легкою. Пізніше саме на чорнобильській землі людина звела собі хреста, на якому сама ж і була розп’ята. Таким хрестом став для Укра­їни мирний атом. Рівно 25 ро­ків тому на Чорнобильській АЕС, яка знаходиться за 13 км від міста, вибухнув реак­тор четвертого енергоблоку. Радіоактивні елементи йоду, стронцію та цезію накрили північну частину України, Білорусі, Прибалтики, Поль­щі, Швеції, Фінляндії, інших країн. Через чорнобильську катастрофу понад 300 тисяч людей були змушені покину­ти рідні місця. Забрудненою виявилася територія, що до­рівнює за площею половині Італії.

 Мікрорентгени життя

У Чорнобилі панує мертва тиша. Поступово занепадають спорожнілі будинки, німі свід­ки минулого життя. Кажуть, сьогодні на вулицях Чорно­биля не так усе й страшно, але як би там не було, забруднена територія – все одно забруд­нена. Наприклад, на асфальті може бути рівень 40-50 мі­крорентгенів, в ямці – 10-15, а біля моху та зелененької тра­вички, яка щойно вилізла із землі – за тисячу. Отож, поблу­кавши вуличками міста та за­зирнувши в якісь його закут­ки, можна добре «хапнути» радіації. До того ж, у центрі міста на одному з приміщень висить електронне табло, яке показує рівень радіації у різ­них місцях зони відчуження. Є такі села та міста, де рівень радіації допустимий (до 100 мікрорентгенів) , а є такі, де той показник дуже високий – 1100, 1300. Нас увесь час заспокоювали, що рівень ра­діоактивного опромінення, який можна отримати під час мандрівки містом, такий, як при польоті на реактивному літаку, й удвічі менший, ніж при рентгені.

А ось у сусідній Прип’яті рівень радіації значно ви­щий. Дуже хотілося попасти в це місто, але всі нас відмов­ляли, мовляв, немає на що там дивитися – хащі, руїни та радіація. Місту атомників на час аварії було лише 16 років. Незважаючи на такий малий вік, воно швидко розбудову­валось і в той час рахувалось одним із найбагатших міст України. Прип’ять осиротіла за тиждень після аварії, адже звідти було відселено понад п’ятдесят тисяч людей. Їм обіцяли, що вони повернуться че­рез три-чотири дні, на­то­мість ці зем­лі пе­ре­тво­ри­лися на ба­гато­річну пустку. Під час цієї поїздки нам удалося позна­йомитись із жіночкою, яка до аварії проживала в Прип’яті. Ось що вона розповіла:

– У ті часи ми жили дуже добре. Я та мій чоловік мо­лодими приїхали в це місто, влаштувалися на роботу на атомну станцію. Отримували хорошу зарплату, згодом нам дали квартиру. Я дуже добре пам’ятаю той день, коли ста­лась аварія. Він був звичай­ним весняним днем – теплим і сонячним. Але бачите, яку грізну мітку залишив по собі, що й ворогові не побажаєш. Ми з чоловіком якраз були у відгулах. Від сусідки почула, що щось сталося на станції. Зранку вийшла на балкон і по­бачила довгу чергу пожежних автомобілів. Потім ще якась техніка їхала в напрямку стан­ції. Це насторожило. Але ніхто офіційно нічого не казав. Ще 1 травня ми ходили на пікнік – у той самий «рудий» ліс, на який сіла велика радіацій­на хмара в перші год ини після ка­тастро­фи. У нас була така хороша компанія. Всі моло­ді, веселі. Сьогодні з 11 чоло­вік тільки я й залишилася в живих. Три роки тому поховала чоловіка, а дітей у нас так і не було…

Прип’ять постраждала най­більше, із її мешканців сьогодні в живих зали­шилися тисячі. Багато з тих, з ким нам вдалося поспілкуватися, пригаду­вали, що першу звістку про вибух на ЧАЕС, яку почули хто по радіо, а хто з телевізорів, сприймали без особливих емоцій. А ось уже інформація, яка поширювалася в наступ­ні дні, насторожувала та примусила багатьох задума­тися: що ж там сталося на­справді? А трапилося те, чого ніхто не чекав і не міг пе­редбачити. Лише згодом масштаби біди, яка пере­росла ледь не у вселен­ську катастрофу, зрозумі­ли мільйони людей.

 Вони відчували біду

Чорнобиль має вели­ку релігійну історію. Ко­лись у місті проживало дуже багато євреїв. У другій половині XVIII сторіччя Чорнобиль стає одним із голо­вних центрів хасидиз­му. Чорнобильська хасидська династія була утворена ра­бином Менахемом Нахум Тверським. У 1920 династія Тверського зали­шає Чорнобиль, але в місті й далі живе дуже багато євреїв. Для того, щоб читач уявив, наскільки бага­то, назву цифри: з 10 тисяч 800 населення Чорнобиля 7 тисяч 200 були євреями. Коли в 1970 році почали будувати Чорнобильську АЕС, євреї потрохи почали виїжджати з міста. Як розповів нам один корінний мешканець Чорно­биля, вони казали: «Це зло вас самих і покарає…» Євреї – люди розумні та завбачливі, отож, наперед знали, а може, здогадувалися, до чого може призвести використання мирного атому.

Пізніше в їхній синагозі розмістили військкомат, але навіть сьогодні в місто при­їжджає чимало євреїв, які хо­чуть побачити батьківщину своїх предків і помолитися за Менахема Нахум Тверського.

«И Ленин всегда молодой…»

Чорно­биль воіс­тину раз і назавжди розділив наше життя і життя всього людства на «до» та «після». Неймовірна кіль­кість політичних, фінансових, духовних і гуманітарних про­блем постала перед Україною саме після цієї техногенної ка­тастрофи.

До трагедії Чорно­биль був звичайні­сіньким містом. Три школи, дитячий садо­чок, медичне учили­ще. Асфальтний завод, пекарня, пошта, теле­граф, бібліотека. Люди працювали на різних підприємствах, а були й такі, що їздили на роботу за 13 км, у су­сідню Прип’ять.

У Чорнобилі збере­глося чимало симво­ліки Радянського Со­юзу. Чомусь багато хто цьому дивується, але чого тут дивуватися – 30 років тому в кожно­му місті був пам’ятник Леніну, червоний пра­пор над мерією і герб «союзу нерушимого республик свободных…» У зоні відчуження час зупинив­ся саме тоді, коли вся країна наполегливо прямувала до комунізму. Тому найперше, що спадає на думку, коли нога ступає на чорнобиль­ську землю, навіщо ж та ма­шина часу, якщо повернутися в минуле можна, відвідавши зону відчуження?

В місті ми відна­йшли лише кілька крамниць, де, до речі, ціни набагато вищі, ніж у селах, які знаходяться поза зоною відчуження. Бачили також ав­тозаправку, але заправитися не вдалося, бо там обслуго­вують тільки ті підприємства, які працюють у зоні відчужен­ня. До того ж, заправляють там не за гроші, а за талони. В самому центрі Чорнобиля є велика їдальня. Там теж не вдасться вам похарчуватися за гроші, лише за талони. Ви не повірите, але в місті навіть є два міні-бари, в яких завжди є відвідувачі. Треба сказати, що на цій зараженій землі люди випивають постійно. Мабуть, саме так рятуються від радіації. Один із колишніх ліквідаторів розповів нам, що в перші дні після аварії пили всі, навіть до обіду давали «фронтові» п’ять капель. «Під градусом» ходили на роботу, навіть керували автомобіля­ми. Інспектори ДАІ це знали, але ніколи не штрафували.

У поле нашого зору також потрапили будинок культури, медичний пункт, телеграф і невеличкий спортивний зал, де графік роботи зберігся ще з радянських часів. А ось мерії в місті немає. Є адміністрація зони відчуження. Це свідчить про те, що саме Чорнобиль є тим са­мим центром 30-кілометрової зони відчуження.

 «Самосьоли», або Хто хотів, той повернувся…

Евакуацiя… Це слово во­єнного часу, яке жило тiльки в пам’ятi людей, що пiзнали лихолiття часiв Вiтчизняної вiйни, нагадало про себе рів­но 30 років тому. Його викли­кав чорнобильський ураган, вирвавши людей iз обжитих ними мiсць, вiдiрвавши вiд коренiв, що єднали з рiдною землею.

Чверть століття тому посе­ред Київщини виріс кордон. По цей бік вирує життя, а за шлагбаумом – пустка. Саме після «тимчасової» евакуації ці землі перетворилися на багаторічну пустку. Тепер бу­дити зону автобусами їдуть туристи та ті, хто колись за­лишив тут частинку свого серця.

Один уже старший чоловік, який на час аварії мешкав у селі Залісся (за кілька кіломе­трів від Чорнобиля), розпо­відав, що до них у село при­йшли вже на п’ятий день після аварії. Сказали, щоб нічого з собою не брали, лише до­кументи, бо треба на кілька днів покинути цю територію. Люди сильно не нервували, бо чомусь були впевнені, що обов’язково повернуться на рідну землю. Хай через місяць, хай через півроку,

Але коли їх за кількасот кілометрів почали селити в будинках, у гуртожитках, в інших сім’ях, зрозуміли: по­вернення не буде. Тоді поча­ли будувати життя на чужині. Важко було, розповідає наш співрозмовник, часто снилося рідне село, домівка…

Ще одна наша співрозмовниця пані Ніна при­їхала у Чорнобиль у 1997 році, тоді саме набирали на роботу в зону відчуження. Раніше вона мешкала в Сумській об­ласті. Зараз жінка живе та працює на цій випаленій ра­діацією землі та каже, що вже звикла до цього чорнобиль­ського краю.

– Тут все, як і скрізь. Для того, аби щось мати, потрібно пра­цювати. Так і тут: хочеш, щоб було що до рота покласти, працюй, сади город. Людей у Чорнобилі зараз три-чотири тисячі. Але це за неофіційними даними, а офіційно – біля тисячі. Ми знаємо одне одного, спіл­куємося. Дякувати Богу, є мо­більні телефони. В місті вста­новлена вишка, тому проблем із мобільним зв’язком у нас не­має, – розповідає жінка. – У ба­гатьох є й стаціонарні телефо­ни, вода. З газом трохи важче, але нам привозять у балонах. На ньому готуємо їжу, а будин­ки опалюємо дровами.

Інший наш співрозмовник, Олександр Коваленко, родом із Чорнобиля. Тут народився і виріс, тут навчався і працю­вав. Аж до 1986 року. Тоді ж, у квітні, після аварії, його роди­ну евакуювали із забрудненої території. Олександра Віталі­йовича – в Київ, його маму – в Білу Церкву, а сестру – аж у Кіровоградську область. Мати та син жили на чужині, працювали, облаштовували своє життя, а коли вийшли на пенсію, повернулися на рід­ну землю. Олександр іноді їздить на кілька тижнів у Київ, але повертається, бо ненька на старості літ дуже боліє. На хатині, де мешкає наш спів­розмовник і його старенька, ми помітили табличку «Здесь живет хозяин». Це, як пояснив нам чорнобилець, щоб ті, хто приїжджає у зону в пошуках легкої наживи, знали, що цей будинок заселений. Діти пана Олександра дуже часто його запитують: «Тату, а вам там не страшно? Там же людей май­же немає…» Він відповідає: «А чого має бути страшно? Ну, іноді бачиш, біжить дикий ка­банчик. Хай собі біжить… Ти його не зачіпаєш, він на тебе уваги не звертає».

– Тут взагалі останнім часом розвелося дуже багато дикої живності, але тварини ніколи перші не зачеплять людину. Я на свої очі бачив лося, каба­на, вовка. Кажуть, навіть рись є, але мені не вдалося з нею зустрітися, – розповідає наш співрозмовник.

День аварії Олександр Віта­лійович пам’ятає дуже добре.

– Це була робоча субота. Я на той час працював у місце­вому порту, який був філіалом Київського водосховища. Те­лефонує до мене мама і каже: «Ти чув? Станція зірвалася…» Та, кажу, ти більше те «баб­ське» радіо слухай. Я так і не повірив їй. Ми ще з другом на пиво сходили. Ніхто ніде про це нічого не говорив. А вже в понеділок було добре видно, що щось таки відбува­ється на станції. На полігоні вертольоти завантажували­ся піском і летіли в бік реактора гасити пожежу. Потім міліціонери та ще якісь люди організовано так ходили з будинку в будинок, просили людей зібратися, взяти теплі речі та документи й виходити до автобусів. Обіцяли, що це лише на п’ять днів, поки тут проведуть дезактивацію.

Зараз пан Олександр живе в Чорнобилі, їздить до дітей, онуків, доглядає маму, навіть садить город. Каже, що буль­ба в них росте звичайна, не велетенських розмірів. Цибу­ля своя, огірочки, помідори, яблучка… Словом, усе, що господині вирощують на сво­їх городах і в садках. Правда, мало хто тримає курей, качок, гусей. Кажуть, що дикі твари­ни можуть поживитися.

Кажуть, що сьогодні дуже багато людей хочуть повер­нутися на рідну землю. Але, як виявилося, це не так уже й просто. Потрібно представи­ти цілу купу паперів на доказ того, що ти народився і жив на цій землі. А про які документи може йти мова, коли більшість людей, виїжджаючи, брали з собою тільки паспорти.

 Обпалений ангел

Вибух на четвертому ре­акторі Чорнобильської АЕС змінив життя мільйонів, став новою точкою відліку в їхньо­му житті. Цього дня почалася війна з невидимим (і від цьо­го ще страшнішим) ворогом – радіацією. З цього дня в наш лексикон увійшли нові слова: реактор, ліквідатор, інвалід Чорнобиля. Саме ліквідатори взяли на себе самий перший удар радіації. Для цих людей Чорнобиль став частиною їх­нього життя.

З такими людьми нам дове­лося познайомитися пять років тому, на уро­чистому відкритті пам’ятника до 25-річчя з дня трагедії на Чорнобильській АЕС. Усі чека­ли приїзду тодішніх президентів Украї­ни та Росії – Януковича та Мед­вєдєва. Часу було більше ніж достатньо, адже глави держав не поспішали вийти в народ. Мітинг мав розпочатися о 10.30, а президенти приїхали аж по обіді.

Жінки, які в перші дні пра­цювали в їдальнях, де году­вали ліквідаторів і рятуваль­ників, розповідали воістину жахливі речі.

– Люди вмирали, як мухи, – розповідали вони. – Були ви­падки, що до лікарень не до­возили. Ніхто правди не казав, у перші дні ми навіть бачили таких відчайдухів, які ходили без респіраторів і в звичай­ному одязі. Це вже потім нам забороняли виходити на ро­боту без спецодягу. Чоловікам було легше. Сів обідати, пере­хилив одну-другу чарчину -і на роботу. А нам, жінкам, як було рятуватися від радіації? Це ж яке здоров’я потрібно було мати, аби щодня випива­ти. Але як ми не одягалися та не захищалися від тієї радіації, все одно дуже багатьох уже немає в живих. Щороку 26 квітня ми збираємося тут, аби пом’янути всіх, хто загинув, і щороку приїжджає все менше й менше людей.

Місцевий рятувальник роз­повів, що основна частина техніки, яку використовували під час ліквідації аварії, зна­ходиться на спеціальних «мо­гильниках». За його словами, певну частину вже утилізува­ли, в тому числі й шляхом пе­реплавки. До речі, мені впер­ше довелося почути, що після переплавки метал перестає виділяти радіоактивний фон.

Від себе додам, що тран­спорт, який брав участь у лік­відації пожежі на 4-му енер­гоблоці ЧАЕС, стоїть тепер неподалік алеї Слави в Чор­нобилі. Раніше машин було більше, зараз там лишилися тільки місця від них. Тут дуже великий рівень радіації навіть зараз, тому відвідувачам не радять близько підходити до цієї техніки

 Комусь війна, а комусь – мать родна…

Що для нас Чорнобиль сьо­годні: страшна катастрофа, урок на майбутнє чи потен­ційне золоте дно? Туристичні фірми вже давно зрозуміли, що останнє – це саме те, що їм потрібно. Сьогодні, щоб при­їхати до Чорнобильської зони, потрібно лише заплатити. В різних туристичних фірмах ціна різна. Для приїжджих із-за кордону це невелика плата, тому вони тут – часті гості. До зони відчуження також мож­на потрапити за допомогою сталкерів – військовослуж­бовців або колишніх жителів зони. Такі поїздки нелегальні, якщо вас спіймають, заплатите штраф – кілька десятків тисяч гривень.

Зона відчуження – об’єкт, який сьогодні хоча й відкри­тий для мандрівників, усе ж режимний. Контролери ре­тельно перевіряють у тих, хто в’їжджає у зону, документи та речі. Туристів попереджають, що вживати будь-яку їжу на вулиці в районі зони заборо­нено. Також не можна ставити речі на землю, а тим паче – са­мим сідати чи ступати босо­ніж. Попереджають і про те, що заборонено вивозити якісь сувеніри з зони відчуження.

Туристи платять чималі гроші, щоб поглянути на ті міс­ця, де накоїв лиха божевіль­ний атом, але облаштовувати туристичну інфраструктуру там ніхто не планує. Так само, як і доглядати за будинками, пам’ятками архітектури, аби ті не перетворилися на руїни.

Коли повернулася з поїзд­ки, у колег і знайомих було перше запитання: «Страш­но? Моторошно?» Довго вагалася перед тим, як від­повісти… А потім казала: «Кого й чого боятися? Тиші? Порожнечі?» Живемо, нарі­каємо на життя, жаліємося на те, що постійно чогось не вистачає, а після такої подо­рожі починаєш розуміти, що треба цінувати те, що маємо, бо за кілька годин можна втратити все: життя, дах над головою, рідних і близьких, навіть віру…

Хроніка аварії на ЧАЕС

25 квітня 1986 року – була запланована зупинка 4-го енер­гоблоку для планового ремонту.

У ніч з 25 на 26 квітня – стався перегрів води в охолоджувачі 4 реактора та розрив тру­би. Вода, яка витекла через прорив, перетвори­лася на пар, який підняв кришку реактора. Охо­лоджувач був пошкоджений, радіоактивна лава витекла під реактор.

27 квітня 1986 року – початок евакуації на­селення з 10-кілометрової зони.

2 травня 1986 року – початок евакуації на­селення з 30-кілометрової зони.

5 травня 1986 року – радіонукліди аварій­ного викиду ЧАЕС дісталися США.

30 листопада 1986 року – підписаний акт про обслуговування законсервованого чет­вертого енергоблоку.

7 червня 1987 року – суд над 6 посадови­ми особами, які понесли відповідальність за аварію на ЧАЕС.

1993 рік – зупинено 2-й енергоблок.

1996 рік – зупинено 1-й енергоблок.

2000 рік – зупинено 3-й енергоблок.

15 грудня 2000 року – Чорнобильська АЕС повністю зупинена.

Осінь 2005 року – ЧАЕС почали ви­водити з експлуатації.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!