Такий  омріяний Євросоюз. Ми так вперто щоразу повертаємо у ту сторону голову, що ладні виконувати будь-які вказівки МВФ та інших європейських інституцій. Тарифи потрібно потягти вгору – будь ласка. Пенсійний вік підняти для вже й так вимираючіої нації – запросто. Здається, попросили б затанцювати гопака, зробили б, без проблем. І все задля того, аби нас туди впустили, аби нам розрєшили…

Ось тільки ніяк та Європа не хоче нас до себе ближче підпускати. Ніяк там не можуть ухвалити рішення про безвізовий режим. Розумні люди усвідомлюють, що якщо й ухвалять таке солодке рішення, то на таких умовах, що бідоласі українцеві із тисячею гривень у кишені – туди таки не втрапити. Тому допоки ще не ввели безвізового, наші земляки штурмують кордони за спрощеною системою перетину кордону. Якщо на офіційній мові, то перетинаючи кордон в рамках малого прикордонного руху, а якщо геть по простому – по карточці.

Але нині мова не про політичні реалії та економічні провали. Хочеться поговорити про щоденних вояжерів, які готові впродовж доби товктися у черзі, мерзнути у холодному авто аби заробити декілька сотень гривень на провезених контрабандним шляхом цигарках. А якщо потрапити в екіпаж, можна ще додатково заробити 50-70 гривень за те, що на тебе ще й перевузь товар. Цей «малий прикордонний» щоденний людський потік набирає шалених обертів. Удень і вночі не перестають їхати автівки на Польщу. Здається, що для усіх настане скоро кінець світу і потрібно якнайбільше зробити ходок. Черги іноді сягають до кількох кілометрів, в них  налічується до сотні а то й більше автівок. Особливе скупчення спостерігається тоді, коли з тієї (європейської!) чи нашої сторони кордону прилітає звістка про «чорних», і всі тільки вичікують на команду «вперьод!» Останнім часом навіть заправки заставлені автомобілями, а  узбіччя доріг іноді перетворюються на виставкові зали салонів поношених авто.

Ще декілька років тому  через Устилуг йшов один-два пасажирських автобуси  на Польщу. Нині ж, за добу, цим містечком курсує, якщо не обманюють вояжери, майже три десятки автобусів. І всі вони повнісінькі! Навіть із південної Пальміри – Одеси їде автобус до Польщі через прикордонний Устилуг.  Квитки практично на усі рейси купують заздалегідь, за місяць. Щоденно, їдучи до Володимира та назад, можна спостерігати непривабливу картину вздовж траси, яка має статус державного значення. Тут повний  безлад, бо так звані туристи, які себе позиціонують найкультурнішою нацією світу, викидають сміття де попало. Поляки в себе ведуть себе поважно, а на українській землі не встидаються кинути недопалок посеред дороги. Мабуть беруть із нас приклад!

Люди сновигають по дорозі, тим самим перешкоджають  іншому транспорту. Навіть прикра статистика аварій, які вже там були спровоковані саме таким недбальством, не стає нікому пересторогою. Водії автобусів, які в’їжджають у сервісну зону, майже не знімають руку із клаксона, наліво та направо посипають порушників дорожнього руху міцним слівцем.

У кожної палиці є два кінця, у кожної людини – своя правда. Українці змушені якось виживати при нинішньому повальному безробітті та низькій заробітній платі. Робити якісь закиди тим, хто, перевозячи два-три блоки цигарок, рятується у цьому житті, ми просто не маємо права. Проте не слід забувати: думки та враження про українців, як націю, формуються з огляду на нашу поведінку та відношення до самих себе, до свого міста, села, держави. Це найголовніше, що варто пам’ятати. Якщо ми не уміємо самих себе поважати, то хто ж тоді нас поважатиме?

Людмила Гнатюк

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!