Довідково: Тарас Стадницький народився 19 травня 1983 року на хуторі Лозові, поблизу села Боброїди Жовківського району на Львівщині. Мати – ­швачка, батько – водій. У Тараса – два брата. Сам гуморист закінчив факультет прикладної математики та інформатики Львівського національного університету імені Івана Франка. Шість років працював у видавництві. Акторську кар’єру розпочав у команді КВН «Набла». Створив команду «Перша сільська збірна» і став єдиним її учасником. Грає у проекті скетчком «Країна У» на телеканалі ТЕТ в образі Володьки та Чахлика. Пише сценарії. Дружина Ірина – програміст. Познайомилися у студентському гуртожитку під час навчання. Подружжя живе у Львові, виховують двох донечок. Тарас любить готувати, кілька років взагалі не дивиться телевізор.

КВНщик, телеведучий і просто талановитий актор Тарас Стадницький останнім часом більше буває у столиці, ніж у рідному Львові. Востаннє у нашому місті Тарас Стадницький був рік тому, коли команди КВН змагалися за супер кубок Володимира-Волинського. Тоді цей супер кубок виборов саме Тарас у складі своєї «Першої сільської збірної». Минулий рік для Тараса – багатий на різні події. Це й участь у складі команди «VIP Тернопіль» у першому сезоні «Ліги сміху», зйомки в популярному скетчкомі «Країна У», участь у різних кавеенівських лігах. Такий щільний графік не завадив йому і цьогоріч навідатися у Володимир, виступити в Битві Чемпіонів і знову повезти додому кубок переможця. Але цього разу він був не сам. Проте, про все попорядку.

– Тарасе, що можете сказати про свою участь у першому сезоні «Ліги сміху»?

– Цей проект тоді тільки стартував на телебаченні. Ніхто не знав, що з цього вийде, не знали як його сприймуть глядачі, як покажуть себе команди-учасниці. Після перших ефірів усі зрозуміли, що експеримент удався, що він має повне право на подальше існування. А людям цей медіапродукт узагалі дуже сподобався. Нам телефонували, підтримували, давали поради щодо наших виступів, обурювалися коли ми припинили свою участь у Лізі.

Українським командам КВН раніше не було куди рухатися. Ну виграли одну Лігу – місцеву, другу – регілональну, третю – всеукраїнську і що? Що далі? Глухий кут. Кубки всі зібрали, поскладували, ліги всі об’їхали… А тут для них з’явилася перспектива подальшого розвитку – «Ліга сміху» – проект, який з переших ефірів побив усі рекорди переглядів, який транслюється на одному з центральних телеканалів у прайм-тайм. Тепер ці молоді люди знають у якому напрямку їм рухатися, їх бачать, ними цікавляться люди, які вже активно задіяні в українському шоу-бізнесі.

– Вам комфортно на сцені «Ліги сміху»?

– Не можу говорити про комфорт, бо «Ліга сміху» це, перш за все, переживання, емоції та адреналін у крові. Там все так непередбачувано, що про комфорт говорити не доводиться. Коли ти відчуваєш підтримку залу і бачиш, як добре виступають інші команди, – з’являється непереборне бажання будь-що отримати перемогу.

– Тарасе, чи дочекаємося ми коли ти зміниш образ у якому звик виступати останнім часом? Якщо так, то хто прийде на зміну сільському чоловікові Володьці?

– Треба розуміти, куди приведе ця зміна образу. Мені здається, що поки Володька – молодий чоловік із села, ним можна гратися по-різному, маніпулювати… Я не виключаю, що якогось дня він може стати таким поважним городянином. Але хтозна, чи залишиться він таким цікавим і далі для наших глядачів.

– Люди в громадських місцях пізнають свого улюбленого Володьку?

– Коли я нормально підстрижений і поголений, то мало хто впізнає, більше по голосу. А коли трохи обростаю, то тоді починається: «О….Володька, Володька…»

– Колись відомий актор Андрій Миронов, коли його запитували, що найперше кажуть та пропонують люди, коли зустрічають його десь поза театром чи знімальним майданчиком, відповів – наливають. Що пропонують Володьці?

– Ну, почнемо з того, що мені до Миронова – як до неба пішки. Якщо це діти, то вони переважно просять зробити спільне селфі, старші чоловіки – підписати жінці якусь листівку, фото. Не наливають, бо, мабуть, знають що я вже кілька років взагалі не вживаю спиртного і до мене з такою пропозицією не варто підходити.

– Чи об’єктивні судді на «Лізі сміху»?

– Саме значення слова «гумор» – вже суб’єктивне. Одній людині подобаються жарти про село, іншій – про англійських джентельменів. Але в Лізі на думку журі дуже впливає глядацька аудиторія, те, як зал реагує на жарт. Але в кожного члена журі є ще й своє особисте почуття гумору, яке потрібно задавольнити. Наприклад, Потапу подобається дещо специфічний гумор, Горбунову – більш класичний, Сергій Сивохо любить літературний гумор. Тому у своєму виступі ми намагаємося показати щось таке, що б сподобалося усім.

– Ви згідні з тим, що гумор – це ціла наука?

– Звичайно! Я навіть провів невеличке власне дослідження на підтвердження цього. У мене в арсеналі є жарт про літню кухню. У західних областях країни і до Хмельницького, включно, цей жарт заходить вільно, тобто люди його розуміють. А починаючи з Вінницької області і далі – люди вже не знають і не розуміють що це таке та літня кухня. Якщо ти їдеш із виступом у якийсь інший регіон країни, потрібно знати дещо про місцеві традиції гумору, значення деяких слів, які вживаються виключно у цій області, районі. Здається усе це дрібниці, але якщо все це не враховувати, то ваш жарт глядач може просто не зрозуміти.

– Може так статися, що вам набридне дуркувати і ви займетеся більш серйозними справами, наприклад, подастеся у політику.

– Навряд чи це станеться, бо я прихильник того, що кожна людина має займатися своєю справою. Я вже встиг спробувати себе в різних справах, але те чим я нині займаюся, подобається мені найбільше.

– Дружина не ревнує до Тані Песик?

– За моїми власними спостереженнями для того щоб жінці не приходили в голову дурниці, її голову слід забити чимось іншим. Отож, у моєї дружини двоє дрібних діток і вона немає часу забивати собі чимось голову. Крім того, я вважаю, що дружина ревнує тоді, коли чоловік дав їй для цього якісь підстави. Я таким не займався і не був за цим ніким замічений.

– Кілька слів про твою донечку, яка вже встигла засвітитися на телеекрані і на володимирській сцені.

– Її звати Олеся. Оскільки у нас вдома немає телевізора (всі новини ми переважно дізнаємося з Інтернету), то вона й не знає, що здобула таку популярність. Це мене дуже тішить. Нещодавно її перестріла мама дівчинки, яка разом із донечкою відвідує дитячий садочок, і каже: «Олеся, Аліса (так звати дівчинку) – твоя фанатка…»  А Олеся потім у мене запитує: «Тату, а хто така фанатка?»

Поки що вона не розуміє значення слів «популярність», «слава», «прихильники»… І я спокійний за неї, бо вона має нормальне дитяче дитинство. Іноді, вона просто допомагає татові на сцені.

Коли Олеся дізналася, що ми будемо виступати у Володимирі, то вона ще за тиждень до поїздки запитувала: «Коли їдемо, післязавтра? А післязавтра ще додати післязавтра?» А своїй меньшій сестричці (моїй меншій дочці) каже: «Ходи я тебе обніму, бо мушу їхати помагати таткові. Ти грайся удома, а я мушу їхати працювати…»

– Ще одне запитання від читачів нашого сайту: в «Країні У» тобі комфортніше в образі Володьки чи Чахлика?

– Образ Володьки – більш зрозуміліший та доступніший для глядача, його легше грати. Чахлик – це якийсь такий незрозумілий україномовний образ, який мешкає у якомусь дивному замку. Комфортніше – в образі Володьки, але в образі Чахлика – набагато цікавіше.

– Тарасе, ти брав участь у масляковській лізі КВН і кварталівській «Лізі сміху». Які три відмінності між цими проектами можеш назвати?

– Перша відмінність: у масляковській лізі початок гри розпочинався з вигуку: «Ні пуху, ні пера!». На «Лізі сміху» ми розпочинаємо гру словами: «Слава Україні! Героям слава!» По друге, «Ліга Сміху» – це більш літературний і, я б сказав, ідеологічний проект на відміну від гри КВН. Третя відмінність – більш дружні стосунки між учасниками проекту. Всі намагаються один одному допомогти, щось підказати, десь підспівати.

– Ти частий гість у нашому місті, тебе дуже люблять володимирчани…

– У тому то й проблема, що дуже частий (сміється). Володимирський глядач приходить на гру, щораз чекаючи від мене якихось нових жартів. Я ж повинен постійно думати над тим, чим ще вас здивувати. Кожного разу це все важче і важче робити, бо в моєму житті є ще інші заняття, паралельні проекти. Але я завжди стараюся, бо незалежно від того який у тебе на грі буде суперник, ти повинен добре підготуватися. Я завжди люблю собі повторювати: ти граєш не заради суперників, а для тих людей, які сидять у глядацькій залі! Хочу сказати що володимирська публіка має свою, особливу енергетику, дуже позитивну. Саме тому мене так сюди тягне. Знову й знову!

– Тарасе, дякуємо за розмову і завжди раді бачити тебе у нашому місті!

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!