Життя Катерини Свищ втратило сенс ще рік тому. Сталося це після телефонного дзвінка, який наздогнав жінку, коли вона перетнула кордон із сусідньою Польщею. Того страшного дня їй повідомили що її єдиний син Сергій загинув у зоні АТО.

Минув рік після цієї страшної трагедії. Про історію загибелі молодого офіцера дізналася вся країна. Але найважчим був цей рік для матері, Катерини Свищ. Жінка каже, що прожила цей проміжок часу як в тумані – жодних планів на майбутнє, ніякого бажання спілкуватися з людьми, тим паче, ділитися із кимось своїм горем. Вона навіть боялася переглядати відео, на якому її коханий та єдиний Сергійко ще живий, усміхнений та щасливий.

Життя уже показало й доказало багатьом що найкращий лікар – це час. Можливо, саме тому жінка й погодилася на зустріч із нами. Хоча й не відразу. Каже, душа ще болить і довго болітиме…

Переступивши поріг домівки родини Свищів, перше, що кинулося у вічі, – портрет Сергія, який красується на самому видному місці. Молодий, гарний, у військовій формі. Йому б ще жити і жити, але… Війна розпорядилася інакше – вирвала його з обіймів не тільки життя, а й матері, дружини та маленького синочка.

Зав’язалася розмова. Невимушена, спокійна, майже без сліз. Жінка почала пригадувати як минуло дитинство Сергія, розповідала про його дитячі мрії. Як з´ясувалося, маленьким, Сергійко мріяв стати машиністом потяга, його дуже цікавили подорожі, мандрівки. Мати ж ставилася до цих дитячих мрій сина, м´яко кажучи, несерйозно. А коли син подорослішав, запропонувала йому обрати спеціальність військового. Сергій охоче пристав на пропозицію мами. Перша спроба вступити до військового училища була невдалою. Після закінчення одинадцяти класів рідної Устилузької школи хлопець вступив до Академії сухопутних військ України (м.Львів). Навчання у вузі було нелегким, фізичні навантаження  на першому курсі іноді настільки виснажували хлопця, що часом виникало бажання все кинути та повернутися до рідного міста. Катерина про все це дізналася лише згодом. Каже, що якби знала про це раніше, можливо щось би й змінилося, можливо й син її був би живим. Але час назад не повернеш…

Швидко минули роки навчання і коли прийшов час розподілу, Сергієві запропонували військову частину, що дислокується у місті Новоград-Волинський. Зібравши нехитрі пожитки, молодий офіцер-розвідник прибув у 2 розвідувальну роту 54-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ. Будучи у званні лейтенанта, йому доручили командувати військовим з’єднанням. Згодом Сергій забрав до себе дружину та синочка. Іноді, на вихідні та на свята, приїжджав у рідне місто до своєї матусі.  Як вона раділа тим щасливим моментам, коли вони могли годинами розмовляти із сином про військову службу, про плани на майбутнє та мрії.

І ось війна… Неоголошена та страшна, яку й досі чомусь збивають у малозрозумілу абривіатуру  – АТО. На той час Сергієвій дружині в Житомирі зробили складну операцію, тому він мав усі можливості уникнути відправки в АТО і залишитися у військовому підрозділі. Сергій про це навіть і не думав. А матері, сказав: «Мамо, я змушений захищати свою рідну землю…».

У грудні 2014 року офіцеру Сеергієві Свищу дали короткотермінову відпустку. Десять днів Катерина мала змогу любуватися своїм сином, десять днів Сергій насолоджувався спілкуванням із рідними та близькими, з друзями та однокласниками. Але увесь цей час молодий чоловік уникав розмов та запитань про війну, як не просила цього мати. Повернувшись на Схід, Сергій зрідка телефонував матері й щоразу швидко відповідав: «У мене все добре».

У січні минулого року молодому офіцеру знову дали відпустку, але вже на місяць. Сергій приїхав до рідного Устилуга, а перед поверненням назад у зону АТО, обійшов усіх, кого знав, з ким товаришував та спілкувався багато літ. Як відчував, що вже ніколи нікого не побачить. Тоді тривога зачаїлась і в материнській душі. Але нічого зайвий раз сина не розпитувала, постійно збирала та передавала для нього передачі з продуктами та одягом. Одного разу Сергій, зателефонувавши до матері, обмовився, що їм би тепловізора, бо без нього вони вночі як сліпі кошенята. Коштує ця річ чимало, тому Катерина одразу ж звернулася до одного місцевого підприємця за допомогою. Проте там її не почули і в допомозі відмовили. Так само як і не почули і не допомогли місцеві волонтери. Вони порадили жінці назбирати самій ці чималі кошти, а тоді вони вже самі цю річ куплять. Але ж звідки ж у самотньої жінки мали з´явитися такі гроші?

І ось 25 січня 2015 року пролунав телефонний дзвінок, який Катерина запам’ятала на все життя. Що робити, куди їхати?  Можливо, це все неправда? Можливо, це не про Сергія йдеться мова? Страшні думки не давали спокою жінці ні вдень ні вночі і вона вирішила їхати до Новоград-Волинського. Там їй розповіли усю правду про той запеклий бій під Санжарівкою (Артемівський район, Донецька область).

Це вже потім матері загиблого Героя розповіли що Сергій не мав бути в тому окопі, але один із його підлеглих, навідріз, під загрозою розстрілу, відмовився їхати на блок-пост. Відчуваючи свою відповідальність перед військовослужбовцями, які займали відкриті позиції без будь яких командирів, Сергій на БМП разом із водієм вирушив на висоту, яку між собою називали «Валєра». Там зав´язався страшний бій у якому Сергій потрапив під танк. Після того бою вижила половина бійців, решта – загинули. Серед них і устилужанин Сергій Свищ. Його довго не могли витягнути з-під танка, бо сепаратисти  ще кілька днів вели шквальний вогонь по позиціях наших формувань. І увесь цей час Катерина наділася на диво, сподіваючись, що її єдиний синочок живий. Коли ж тіло Сергія вдалося звільнити з-під металевого панциру, то його ще довго возили по моргах Донецької області, адже документів при Сергієві не було (така була вказівка вищого командування: в офіцери-розвідники не повинні мати при собі документи). І коли тіло загиблого офіцера доставили у Дніпропетровськ, хтось із  військових зумів розблокувати його мобільний телефон (він був при ньому) та зробити дзвінок на перший номер із телефонної книги. Таким чином рідні і близькі дізналися про загибель Сергія.  Якби запізнилися із упізнанням на день-два, Сергія поховали б як невідомого. Відшукати тіло загиблого, каже Катерина,  допомогла молитва перед іконою Божої Матері, що знаходиться в одному з храмів Рівненської області, куди вона їздила за порадою устилужан.

У морг Катерину не пустили. Там було видовище (їй потім розповіли побратими Сергія, що були постійно поряд із нею) не для слабодухих.  Їй просто вивезли тіло сина, якого вона таки упізнала по родимим плямам та шрамам, що залишились з дитинства. Жінка довго не могла повірити в смерть єдиного сина. Навіть аналізи ДНК здавала. Довідку про смерть теж довелося довго чекати. Ті, хто сидить у теплих та затишних кабінетах, ніколи не зрозуміють, що таке війна і що таке біль та розпач матері, яка втратила єдиного сина.

Ховали Сергія Свища на його батьківщині – в Устилузі. Похорон був страшним та болючим для рідних та близьких, для кожного жителя цього маленького прикордонного містечка, друзів та  побратимів Сергія. Прибув на похорон сам Павло Жебрівський ( український політик, народний депутат кількох скликань, нині голова Донецької ОДА) котрий обіцяв матері зробити усе можливе, аби пам’ять про її сина навіки закарбувалася в історії держави. Обіцяв також подбати про родину Сергія. Але…  У такі важкі хвилини багато хто кому обіцяє, але проходить час і все це просто забувається, або ж відходить на задній план.

На завершення розмови Катерина також розповіла, що звання Героя її загиблому сину так і не присвоїли. Бачте, діють якісь циркуляри, під норми яких, присвоєння цього високого звання Сергію Свищу, просто не підходить. Він, як розвідувальник, просто не повинен був там бути. І крапка. А те, що він виконував свій військовий обов’язок, не кинув напризволяще своїх побратимів, вже у наш час не прирівнюється до героїзму? Як тепер дружина та матір загиблого повинні пояснити синочкові Сергія, чому ж це його татові не присвоїли звання Героя?  Крім того, родині Сергія Свища й досі не надали житла. То за кого ж він тоді воював? За що поклав свою молоду голову?

Людмила Гнатюк

 

 

 

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!